Літературознавство итиказ

роду і втілили це в життя, що на практиці означало його тотальнурусифікацію.У статті «Двоязичність і дволичність», розглядаючи творчістьмосквофільського графомана Наумовича, Франко пише:«Здається, що таке рідна мова?.. Мова — спосіб комунікаціїміж людьми, і, маючи до вибору, я беру ту, яка дає мені можністькомунікуватися з більшим числом людей. А тим часомякась таємна сила в людській природі каже: «Pardon, ти немаєш до вибору; в якій мові вродився і виховався, тої без окаліченнясвоєї душі не можеш покинути, так як не можеш замінятисяз ким іншим своєю шкірою»». Роздвоєна психіка, покаліченадуша, шматки чужої шкіри на внутрішньому обличчі—це те, що залишилося прооперованій комуністичними «хірургами»національно безликій особі українського походження.Франко вважає москвофілів національно дволикими створіннями.Такий гібрид напівукраїнця і напівросіянина виводилацарська, а в XX ст. закріпила сталінська «агрономічна»практика схрещування національних свідомостей.Російська мова в сучасній Україні не переслідується. Вонапереважає в побуті населення великих міст південної, східноїі центральної України. їй нічого не загрожує, вона має все длятого, щоб жити й розвиватися, бути мовою вільного громадянськогоспілкування. Але нинішні провідники «москвофілів»домагаються не кращого її знання, а виставляють її як символпевної політичної зверхності, а надання їй статусу другої державноїмови — як плату за поблажливе ставлення Росії досамого існування української держави і навіть... як плату задешеві енергоносії.За Франкових часів російська інтелігенція не виступила назахист забороненої царським указом 1876 р. української мови.Не виступили навіть російські емігранти, які видавали за кордономжурнал «Освобождение».«...Українська суспільність мала нагоду переконатися, щосправа українського слова, українського розвою чужа для великоросійськоїсуспільності, що та суспільність також засліпленасвоїм державним становищем, у справах державних думає(з виїмком немногих високих умом і серцем одиниць) так само,як її бюрократія...». Тут Франко знову немовби говоритьне тільки про свої, а й про наші часи і пересвідчення. Так ітепер — російське суспільство, яке висунуло героїчних людей,що боролися проти сталінщини, не виявило й крихти захопленняпроголошенням самостійної України, не привіталоцього поворотного пункту в російсько-українських взаєминах.І тепер те суспільство мовчить, коли належало б заступитися