Літературознавство итиказ

розстріляний разом із синами свого друга Антона Крушельницького,чи був би згноєний на Білому морі, як Зеров іПлужник, чи зникнув би на близькому засланні, як на сімроків старший за нього Микола Вороний, що, до речі, повернувся1925 року з еміграції. Олесь володів історичним передчуттям,а також мав досить добру інформацію про те, що чинилосяв Україні в 30-ті роки, завдяки чому й зберіг од кулісвоє серце, а слово — од скверни пристосуванства, яку тоді нарідній землі виминути було важко, навіть найсміливішому...Громадянська лірика Олеся нагадує море. То воно падає набереги високими хвилями, грає, гримить і дзвонить, то жебонить,шепоче, хлипає, ніби аж ненавидить себе самого за свійплач, але спинити свого ридання не може. Між двома настроямиб’ється те море. «Ми не кинемо зброї своєї. Наше військосміється, б’ючись... Ми здобудемо землю і волю І загоїмо ранивіків» — одна максима Олеся, а друга — «Не нам, не нам осміянимсміятись. Не нам скаліченим іти. Німим — піснямизаливатись. Сліпим — відшукувать світи». Це конфлікт почувань,який відбиває не лише розлад конкретних революційнихі пореволюційних днів, а й ту, мабуть, магістральну суперечністьчи діалектичну єдність протилежних і найголовнішихмотивів мало не всієї української поезії і, коли хочете, самоїнашої історії.Досить згадати Шевченкове: «Борітеся, поборете» і «Не намна прю з тобою стати», досить згадати Франкове: «Ми ступаємдо бою нового...» і «Нам, знесиленим журбою, роздертим сумнівами,битим стидом, не нам тебе провадити до бою», щобуздріти Олеся на такому ж хресті оптимізму й розпачу, наякому розп’яті наші найгеніальніші поети. Романтична віра внарод і реалістичні образи плебсу, внутрішній дух лицарства інавколишній дух яничарства, орлиний порив господаря своєїземлі і зміїне звивання пахолка перед будь-якою владою —осьщо було причиною муки нашого великого лірика, ось що підносилоі вбивало його. І не треба докоряти йому за розчаруванняв «нащадках запорожців», бо ми дізнаємося більшеправди про себе'і про свій народ із слова болісного, нещадимого.Ліричний герой Олеся нагадує людину, замкнуту в палаючомудомі. Вона бігає від одних дверей до інших, від одноговікна до другого, шукає рятунку, але бачить, що з одного бокунаступає вогонь, з другого зяє безодня, а нормальний вихід —на семи залізних замках. Раптом чути іуркоти, тріскотняву,скреготання арматур, він думає, що входова брама відчиняється,аж то тільки падають внутрішні стіни й перекриття. Та він