Літературознавство итиказ

«Андрій Малишко-талановитий ноет. Брат його служив у Петлюри,а він буде служити в нас!»Чи любив Малишко славу? Любив. У його найближчомуоточенні були люди, які підігрівали це почуття, інакше вонисвоєї дружби з ним і не мислили, як тільки в постійному йнепомірному вихвалянні поета. Але славолюбство (не такийвже смертельний гріх для письменника, якшо згадати шевченківське:«а слава — заповідь моя») не було домінантою Малишковогодуху. Любов до правди, до справедливості — набагатосильніше почування цього великого, самородного таланту.На відкритих партійних зборах Київської організації Спілкиписьменників України 1957 року, навівши немало фактів, якіпоказували Кагановича як майстра провокацій, тирана, нацьковувачафронтового покоління українських письменників накогорту класиків: П. Тичину, М. Рильського, Ю. Яновського,В. Сосюру, А. Головка та ін., Малишко розвінчав сатрапа, назвавшийого самозванцем і нищителем культури. Це була сміливістьне «навздогінці» — Каганович був ще тоді в складіПолітбюро Ц К КПРС. Поет не знав, як складеться доля високопоставленогосталінського прислужника, але знав, чим ризикуєсам. Його промова на тих незабутніх зборах — акт самоспалення,героїчний вчинок, який дорівнює виходу бійця наворожу амбразуру. Це було безоглядне, правдиве, пристраснеслово, яким українське письменництво може й повинно пишатися.«Спіє сонце гаряче над моєю душею нетлінною», — сказавпро себе Малишко і сказав правду. Я любив його і сьогоднілюблю. Мені дуже хочеться, щоб його життя було вивчене,розпізнане, схарактеризоване сучасниками поета, а ще ж боживуть люди, які знали те життя набагато краще за мене.Зрештою, цим повинні зайнятися історики літератури. ТворчістьМалишка гідна того, щоб у неї вдивлятися на різнихісторичних етапах, причому вдивлятися не тільки школярськими,але й академічними очима. Музика Малишкової поезії,гармонія не звуків, а почувань його слова — це те, що не проминаєабо проминає, як літо чи весна, щоб наступного рокусхвилювати ще більше. Отак у нашу свідомість повертаютьсярядки, які ми знали ще в школі, але потім призабули їх, повертаються,щоб схвилювати душу й показати, яка широчінь іневичерпність у простих словах:Україно моя, мені в світі нічого не треба,Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти.