Літературознавство итиказ

«ти ЗЛІПИЛА МЕНЕІЗ ВОГНЮ УКРАЇНИ...»До 75-річчя від дня народження Андрія МалишкаВлітку 1953 року перед студентами Львова, які по дорозі зМоскви і Ленінграда заїхали в столицю України на екскурсію,виступала група київських письменників. Зустріч почалася рано,о 10 годині. Актовий зал медичного інституту був переповнений.Крім ешелону львів’ян, зібралося немало київської молоді.Читали вірші й оповідання відомі й видатні майстри українськоїлітератури, але в пам’яті він один — Андрій Малишко.Я вперше побачив його. Невисока, міцно збита постать,відкрите лице, випукле, високе чоло, сяйливий погляд карихочей, східні, мов крила підняті до польоту, брови (через нихназивали його монголом), темно-синій костюм, вишита сорочка-гуцулка,золотистий тенор, палахкотливі, за побудовоюприродні, з драматичною напругою вірші, які він читав напам’ятьі при читанні переживав їх щиро й чисто, ніби щойновони були створені, — все западало в душу і тривожило. Явідчув: перебуваю в магічній владі його поетичного й ораторськогослова. Це відчуття приходило до мене завжди, коли яслухав Малишка. І тепер, як читаю його, в єстві моєму звучитьмолодий і рідний голос поета, і на те звучання, на неповторніінтонації накладається його щемливе, неспокійне й чесне слово:Я аж тремчу, коли на кличНіхто не прийде в самотині,І не лю блю я двох облич.К оли вони в одній людині;Одне — тобі, друге — мені.Під компліментами й листами.Блукають люди кам’яніЗ різноманітними устами;За стіл сідають при тобі.Байдужі в радості й журбіІ патріоти щодо мови.Лякливо-мирні суєслови!Це — з книжки «Дорога під яворами», яка за десять чи зап’ятнадцять літ ще буде написана, але вогонь для неї клекотіву Малишковім серці вже тоді, 1953 року. Ненависть до байдужих,камінних, дволиких суєсловів проривалася в його творчістьі, зрештою, заповнила її під кінець життя, бо це буловиношене й виболіле почування. Я полюбив Малишка одразу,