Літературознавство итиказ

Людина непомітно принесла;О рел упав на землю в тлін і порох.Пророкування Рильського не звершилося тільки в одномупункті. Ніцше в його видінні сходить з арени життя туди, «демертвий гнів і нежива любов». Так багато злочинної слави,одначе, покинуло на цьому возведене в ранг офіційної філософіїфашизму ніцшеанство, шо до мертвого гніву «на його могилі»не дійде, здається, ніколи.Декілька разів у своїх сонетах Рильський торкається проблемимистецтва і життя. Спочатку він не вагається в тому, щомистецтво може захистити людину від її власної розгубленості,від того розпучливого стану, коли «не хочеться ні з дому,ні додому, бо й там, і там огонь давно згорів». Молодий Рильськийасоціює мистецтво з чародійним супокоєм, забуваючипри тому, що мистецтво не захищає, а хіба що на деякий часзвільняє од «життєвого туману» душу, що воно може звабитиїї назавжди і вкинути в муку пошуків істини і вічного невдоволеннясобою. Та й пізніше Рильський «молиться» до мистецтва,але його молитва вже стримана і розважлива. Поруч змистецтвом з’являється ще один бог — думка, бог, з яким такнадаремне прагне з’єднатися сум’ятливе і непостійне в своїхзабаганнях людське серце. Рильський співає дифірамб новомубогові:В буденщині процвілій і прокислій,У поросі неправди і плітокВи сяєте, як очі блискавок,Передчуття грози буйної — мислі.Але ніхто ніколи не вирішить, якій силі він був підвладнийбільше: любові до праці, любові до природи, повазі до мистецтвачи тій радості, яка приходить у вигляді істини і «душусповнює огнем святого жаху» («Ф ілософ »).Сонет має «вроджений» нахил до афористичного мислення.Десятки крилатих фраз і справжніх афоризмів легко нарахуватив сонетах Максима Тадейовича. Але не в цьому ще одна привабливістьцих творів. Його афоризми ніде не нагадують порадзарозумілого всезнайки, вони просвічені сумнівом, вимовленібез зухвалої впевненості, і їм якось особливо хочеться вірити.є такі люди, про яких мовиться: «О, це мудрий чоловік, але розумйого злий». Характер Максима Рильського поєднував розумз добротою, його мудрість лагідна і, мабуть, тому незаперечна.Як відомо, класицистична поезія хотіла утривалити назавждидуалістичну природу світу, рівновагу в боротьбі добра і зла,