Літературознавство итиказ

«Руки каменотеса». Але частіше ця простота ховає в собі дивовижношироку і безпретензійну істинність життя і почування.Обрізую гілля в саду і дрова ношу на плечах,Сперечаюся з бригадиром — не хоче підводу і людей даватиА дні летять, мов на крилах, і льоту їх не спинитьОй жадібно дивлюсь на ліси — проліски перецвітуть,Сік у березах без мене там переструмує,І відклепає жайвір у голубій кузні леміш.«Ти, весняна робото»Серед елегій, де оспівана весна і молодість, де так багатовралсаючих новизною зіставлень духовного і «природничого»,особливо рослинного світу, в творчості Клименка ми раптомнаткнемося на похмурі, але правдиві картини з «Окупаційноготриптиха», на розтривожені «голоси речей». Клименко бачив іпережив юнаком війну. Клименко бачить нині свій край очимасучасного співця. Його патріотизм —не пережовування старихпоетичних освідчень у любові до рідної землі. Це почуття виростаєв нього з нерозривності всього того, «чим красен вік»людини. Слід додати, що тільки справжній поет може так, якКлименко, знати характери предметів неживих, тільки вищасила поезії може вдихнути в них душі і дати кожному своюмову.Цікаво, що інтимна лірика в «чистому» вигляді доволі рідкез’явисько у творчості Клименка. Цей поет, здається, не можевідділити кохання від почуттів, якими щоразу переповнюєтьсяйого душа в стані натхнення, почуттів закоханого в природу.Часто мотив кохання прагне виділитися, але він неспроможнийпідкорити собі розбурхане захоплення явищем збудженогожиття. У вірші «Срібляться котики» ліричний герой скажекоханій: «Так, як ці брості не схотіли спати і ждати весни, такі моя любов чекать не хоче доброї погоди». Але вірш цим незакінчується. Любовні рефлексії дають місце зворушенню самоюприродою: радість од зустрічі з першими гінцями весничи не більша за радість од зустрічі з милою.Там, де Клименко вce-taки визволив своє любовне «я» зодержимої природою стихії свого чуття, він (на диво) не спромігсясказати чогось нового. Традиційними романтичнимизагальниками віє од таких речей, як «Розлука», «Чекання».І тільки там, де він урівноважив почуття любові до жінкиз почуттям любові до природи, де переплів обидва ці почування,де любов його ніби стає промінням чи бабиним літомпленеру, він осягнув знання наймилішої мови душі — мовикохання.