Літературознавство итиказ

Українська література — явище світового визнання. В нас єписьменники, твори яких читають в багатьох країнах. 96 за«Всесвітом», 191 за доповіддю П. Загребельного (цифри дужерізні, їх треба перевірити) зарубіжних публікацій наших книжоквідбулося лише за останнє п’ятиріччя. Видано одипадцятитомнийтлумачний словник української мови, завершуєтьсявидання творів Франка в п’ятдесяти томах і шеститомне, повневидання творів Шекспіра.Але тривога за долю української мови, а значить і літератури,переймає й мучить нас. Чому заради двадцятьох студентівафрикапцівцілий навчальний заклад переходить на російськумову? А ті ж африканці пильно придивляються до цього і роблятьполітичні висновки. Роман Лубківський говорив — і цеправда, — що сьогодні в Україні майже немає дорожніх знаків,назв наших сіл і міст, написаних по-українськи. Хто розпорядивсязняти їх, навіщо це зроблено? Чи для того, щоб іноземці,які подорожують по наших землях, мали підстави звинувачуватинас в русифікації, чи для того, щоб справді наші дітиперестали вірити в рівноправ’я і в звичайну потрібність своєїмови? Який шлях нам показують ті знаки?Є, на жаль, теоретики, які вважають, що ідейна монолітністьбагатонаціонального суспільства збільшується із зменшеннямрізнонаціональних шкіл і вищих учбових закладів, взагалі іззменшенням різнонаціональних форм і прикмет життя. Це глибокапомилка. Тут мовою підмінюється ідея, а та ідея, з якою ми народилися,та правда, яку проповідуємо, не може бути приналежпоютільки одній мові. Є в Афганістані славне село Месрабад. Тамживуть казахи. Я був там, я бачив, як жінки Месрабада, які взялизброю в руки, щоб захищати свій район, плакали з радості,коли до них їхньою рідною мовою звернувся Олжас Сулеймепов.Розмова іде по совісті, і я говорю по совісті, хоч «інтенсифікаціясовісті» — не моє гасло. Хто хоче узагальнити в цьомугаслі мало не все значення ХХУП з’їзду КПРС для літератури,той бачить проблему поверхово. Взагалі життя, яке обмежуєтьсялозунгами, перекособочене, сфанатизоване і, врешті-решт, нестерпнедля духу, що шукає правди, актуальної і сьогодні, й завтра, іпіслязавтра. А література"— це і є громадянська діяльність духу,мислительська праця, яка неможлива без палахкотіння совісті.Такою вона була до нас, такою буде й після нас. І якщо вже дозволитисобі говорити про інтенсифікацію письменницькогосумління, то дай боже, щоб вона в наших серцях сягнула хоч бидо половини тої висоти, на якій була в серці Тараса Шевченка.