Літературознавство итиказ

тами вигаданих сюжетів, той читатиме повість МихайлаСтельмаха так, як читають поезію, повторюючи й запам’ятовуючиокремі місця. Той ніколи не забуде пораненого коня,перев’язаного вишиваним рушником. Той не забуде дідовогоафоризму, що характеризує несамовиту складність життя:«Сто друзів —це мало, один ворог —це багато». Той не забуде«сільської, босоногої Ярославни», в пучках якої було так багатотепла тому, «що трималось не на поверхні, а в глибокихшпаринах материнських рук...» Той не забуде безлічі іншихстельмахівських спостережень над природою і людською душею,від яких віє чарівністю справжніх поетичних відкриттів.Михайло Стельмах не міг створити образу свого дитинства,не створивши цілого шерегу народних українських характерів,які окремими своїми рисами і складаються на характер малогоМихайлика. Які ж розмаїті люди виховують і захоплюють ліричногогероя! Золоторукий дід і теплорукий батько, що першідні зими носить свого босоногого сина, закутаного в кирею, дошколи. Суворий, справедливий голова комбіду Себастіян ідядько Микола, що не знав розпачу в найтяжчій біді, усміхнена«віхола», попівська наймичка Мар’яна, і сільський міністр,що привозив до Стельмахового діда ремонтувати свій дерев’янийплуг... За кожним іменем у цій книжці стоїть жива і неповторналюдина. І всіх цих людей, за винятком кар’єристаЮхима Бабенка, єднає висока народна інтелігентність.Це може комусь видатися неймовірним, що селянин, приїхавшипізно вночі з поля, не захотів будити свою натрудженудружину, щоб не зірвати її відпочинку, а сів і, куняючи, доночовувавна призьбі. Але це абсолютна правда в тому романтичному,припіднесеному до сонця людяності мистецькому світі,який Михайло Стельмах створює і населяє красивими людьми.Закони романтичного або, точніше кажучи, поетичного реалізмунепохитні, рухливі й небезпечні для художника, якщовін прагне опанувати їх, виходячи з теорії «оспівування», а нез самого стилю й складу свого образного мислення, не з життєвих,в основу його духовної істоти вплетених вражень. Романтичнийсвіт повісті «Гуси-лебеді летять...» не має нічогоспільного із плаксивим сентименталізмом, брехливим за сутністюй мертвотним за пластикою способом художнього відображеннядійсності. Епізоди, де рівень поетичної припіднесеностідуже високий, не вигадані, а тільки відшліфовані, пересотвореніавтором. Адже український хлібороб, праця якогоперемежовувалася різними празниками, обрядами, святами здавньою й надзвичайно поетичною ритуальною традицією, —це людина тонких естетичних смаків, оригінальної й вишука­