Літературознавство итиказ

вики, приніс на плечах молодшого босого брата Михайла. Потімповернувся назад і приніс наймолодшого брата Степана,також босого. Всі вони хотіли вчитися».А такі речі, як «Мишко Медвідь» Федора Лазорика або«В ’язка ключів» Михайла Шмайди, моторошні оповіді пророзстріл німецькими фашистами тридцяти двох господарів уселі Токаїк на Свидниччині, про спалення тими ж катами РуськоїПоруби — поселення під Вигорлатом (Михалівецький район)— це просто художні перекази задокументованих і загальновідомихекзекуцій, які проводили підрозділи вермахту напартизанських осередках краю. Як це можна побачити з науковоїпраці Йосифа Родака «Таким був фашизм...»*, вся Пряшівщинадопомагала партизанам, і не було там села, яке не постраждало бод рук шаленіючого в передсмертних конвульсіях ворога.Умови для виникнення української літератури в Чехословаччиністворювалися, зрозуміло, самою історією, цілою плеядоюбудителів у X IX столітті, а перед ними ще й такимивидатними людьми, як Василь Довгович, що писав латинською,угорською, а також своєю рідною, народною мовою закарпатськихукраїнців. Та ж історія зробила 1945 рік рубежемнової доби, коли давні мрії почали ставати реальністю. З першихднів новій культурі потрібно було долати безліч різнихперепон, найголовнішою з яких, мабуть, була мовна роздвоєністьу творчій практиці нечисленної літературної інтелігенціїкраю. Вважається, що початком нового, справді історичногоетапу української художньої літератури на Пряшівщині є1949 рік, коли з’явилися поетичні збірники Федора Лазорика«Слово гнаних і голодних» та Івана Мацинського «Белые облака».Пізніше Іван Мацинський перейшов на українську мову,вірніше, вже тоді він писав і по-українськи, але, цікаво,переломний час у національній свідомості діячів культуриПряшівщини пов’язаний і з російською книжкою, яка за духомсвоїм нічого спільного не мала з москвофільською реакційноютрадицією, хоч формально все ж виводилася з неї.Коли 1951 року вийшла постанова про запровадження українськоїмови як мови навчання в усіх категоріях шкіл для українськогонаселення Словаччини, це було сприйнято народомяк довгожданий і закономірний акт, хоч не обійшлося без невдоволенняй розгубленості серед деяких вихованих у російськихзакарпатських та празьких гімназіях літераторів. Зрештою,життя показало, що запровадження української мови в'науковий збірник Музею української культури у Свиднику, № 11, 1983.