Літературознавство итиказ

часу, не відчуваємо естетичної потреби переодягнути їх, причесатиабо змінити їм вираз обличчя.Хто має скоритися: одиниця громаді, суспільству чи громада,суспільство — одиниці? Так гостро ніколи не стояло цепитання, як у нашому столітті. Мало хто й відповідав на ньоготак розумно, як Іван Франко у поемі «Іван Вишенський»:І яке ж ти маєш право,черепино недобита,про своє спасення дбатитам, де гине міліон?Але про це ж іде мова в «Каменярах», і в найсильнішомуйого творі «Мойсей». Тільки що в «Каменярах» виступають «водну громаду скуті» мужні люди, героїчні характери, що повстаютьпроти скали визиску й недолі, а в «Мойсеї» — понищенаміщанською захланністю жорстока і затуркана маса. Длянеї стремління її проводиря, затінені його ж власними сумнівами,будуть чужими, доки її, ту мляву й розмоклу масу, непропече і не висушить аж до дзвінкості криком своїм «князьконюхів» Єгошуа. У «Каменярах» громаді скоряється один,отой, що в дивному сні побачив себе прикутим до скелі. Він,як тільки догледів «тисячі таких самих», забуває про себе ідалі вже говорить не про те, що він робив, а про те, що робиливсі вони «під височенною гранітною скалою». У «Мойсеї» громадаскоряється одному, але той один є не чим іншим, яктільки закликом до походу, він будить з «отупіння й зомління»табір. Він, Єгошуа, є тільки голосом, що збурив страшнутишу, яка, як плита мурашник, придавила людей, наляканихзникненням Мойсея. Те, «що давало їм смисл життєвий, просвітлялоі гріло», пропало або було у небезпеці. Вони кинулисярятувати свою мрію, свій майже втрачений ідеал. Отже, тойодин є голосом совісті всього народу.Ми звертаємося за порадами до Франка повсякчас.Ми чуємо, як його інтимний вірш пульсує в жилах молоді.Ми бачимо, як «Зів’яле листя» тріпоче на дереві української лірики,і знаємо, що ніякі вітри і бурі його не можуть зірвати.А коли ми хочемо, скажімо, схарактеризувати будь-яке видатнелітературне явище минулого, мусимо звертатися до Франковоїкритичної спадщини, мусимо повторити його думку, часто відчуваючи,що осягнути це явище більш глибоко ми не в змозі.Ми досі звертаємося до Франкових перекладів, бо ще потрібнестоліття, щоб зусиллям багатьох нових перекладачів було наново,на рівні розвиненої в нових умовах української літературноїмови, перекладено все те, що переклав один Франко.