Літературознавство итиказ

ПОЕТ-ПЕРЕМОЖЕЦЬ*Року 1957, коли Євгенові Маланюку сповнилося 60 літ, одинз його емігрантських критиків Ю. Лавріненко поставив як натой час подиву гідне, сміливе питання: «... як оцінюватиме Маланюкачитач у завтрашній цілком незалежній і цілком індустріальнійукраїнській державі?» І відповідав: «Очевидно, щодержава, як уже здобута і самозрозуміла річ, не буде для тогоприйдешнього читача найбільш хвилюючою темою». Маланюківськіінвективи проти ницої малоросійської душі і дволикої«степової бранки» відійдуть на другий план, — думав пророкуючийлітературознавець, — а мотиви ностальгії, самотності, емігрантськоїскорботи, картини рідного поетові херсонського степубудуть цінитися набагато більше громадянами незалежної України.Та ось вона, віками омріяна, багатьма поколіннями подвижниківвиборювана самостійна Україна стала знову фактом, історичноюреальністю, в якій починаємо наново жити, думати,працювати. Але держава як ідеал національної свободи не тількине втратила для нас хвилюючої привабливості, а ще дорожчоюзробилася. Усвідомлення того, що, як показує минувшина,ми можемо знову стати колонією, набагато болісніше вражає,мучить і тривожить, ніж ідея необхідності вириватися з-під чужоземногоярма. Ставши вільними, ми як нація лише прокинулись.І тільки тепер побачили виразки й рани на нашій плоті.Тільки тепер збагнули, як глибоко в нашому національному єствісидить рабство, як тяжко буде нам здобувати єдність і духовнучистоту нації, що стала вільною, але поки що не державною.Отже, сьогодні державницька ліра Маланюка звучить могутнішеі дзвінкіше. В її тонах все змінилося, хоч поет не перестроювавсвого інструменту. Це зробив час. Щ е вчора похмурій трагічні звуки — нині мають оптимістичний настрій, ще вчорамалоймовірні і високі тиради — нині сприймаються як тріумфуючеі звершене пророцтво.Та ти — не вигадка природи.Н е примха лиш земних стихій —Ти не загинеш, мій народе.Пісняр, мудрець і гречкосій.«Друге тслапіе»Передмова до книжки Ю. Войчишиної «Ярий крик і біль тужавий», Київ,«Л и бідь», 1993.