Літературознавство итиказ

ляді на кикоті мармурових рук, навпаки, вважатимуть статующе кращою від того, що вона безрука. Ми, одначе, сприймаємоту постать не тільки із захопленням, але й з болем та співчуттям,бо знаємо, який важкий лом варвара, від якого доводилосьі нам ховати голову. Рятуючи себе, чи, правильніше, втрачаючисебе, Рильський спасав не просто і не тільки свою голову,але й мозок нації, принаймі ту його частину, яка призначенабула для творення нової, демократичної, державницькоїісторичної доби.М и ще ніколи не були собою.Н е піднімали стяга на морях.Н і по чужих, невиданих краях.Де квіти квітнуть барвою новою, —писав Рильський 19 лютого 1927 року. Тепер ми стали собою,тепер підняті наші хорогви на морях світу, тепер нас побачилипо чужих краях, тепер там побачать і Максима Рильського,великого сина нашого народу.Але «раби на розум і на вдачу», які сьогодні керують нашоюдержавою, не можуть збагнути, що то значить для нації бутисобою, їм здається, що досить одягнути в національні регалії ізабезпечити харчами країну — це й буде щастя для нації, амову й культуру можна знову топтати, можна навдогоду великомусусідові зректись історії, своєї душі і жити невільникамиу своїй державі.Ми цю державність, одначе, здобували не тільки задлязвільнення нашого народу з колгоспного і пролетарського рабства,а насамперед для збереження своєї мови, культури, історичноїправди, нашої національної неповторності. Ми цю державністьздобували для майбутніх поколінь — не манкуртів, аукраїнців, і для тих українців, що мучились і вмирали колисьза нашу національну ідею.Максим Рильський живий! Не дай Боже вмирати йому ійого слову у своїй державі. Ми, хто вітався з ним, хто пізнавйого стражденну місію в нашій духовності, величний спокіймудреця — ми не дамо йому згинути!1995