Літературознавство итиказ

думки, намагаючись явити читачеві пекло філософського мучеництва.Енергією слова, вторгненням у далекі від класичноїпоезії сфери життя, особливо в пласти наукової термінології, цяпоезія нагадує творчість Івана Драча, але має вона свою емоційнудомінанту — трагічну іронію. Щоправда, не завжди ця іроніятрагічна, вона буває й просто сарказмом чи звичайною усмішкою.Сатирична лірика Степана Гостиняка протестує протиусталених формул суспільної повчальної мудрості, які на практицівиявляються фальшивками, проти закостенілих штампівнібито громадянської непокірної етики, які на практиці виявляютьсятільки зручними догмами пристосуванства й слухняності.Ця лірика, хоч навіяна кризисними періодами в житті чехословацькогосуспільства, несе в собі правду, яка потрібна всім.Вона співзвучна перебудовчому духові, що панує сьогодні внашій країні. Вона вчить перевіряти життям заповіді попередніхпоколінь і відкидати все антилюдське, антидемократичне,культівське й вузьколобе, у вірші «Д о редактора буржуазногоісторичного журналу» поет пише про безхребетність духовну,властиву, на жаль, не тільки буржуазним творцям «історичнихлегенд», але й деяким «вітчизняним фарисеям», які виходятьсухими «з-під найгустішого дощу». Степана Гостиняка можнаприйняти за скептика, але це буде оманливе сприйняття, бойого розчарування в суспільних вартощах того чи того псевдосоціалістичногоправила співжиття людей не закінчується цинізмом,а болісним сміхом над своєю вірою й над собою.Важлива прикмета поезії Степана Гостиняка — її закоріненняв пам’ять людства. Кожна лірична фабула виростає в ньогоз глибини віків або принаймні шукає собі аналогії в минулому.Якщо драматургія поезії Степана Гостиняка розгортаєтьсяна сцені філософсько-громадянських почувань, то конфліктнанапруга поезії Марусі Няхай зринає на лагідно притемненомукону інтимних емоцій. Це не суперечка між буденністю й романтичноюлюбов’ю, між обов’язками праці й молодечимимрійливими пориваннями, хоч мотиви споконвічного непорозумінняміж ними проходять через надих поетеси. Драматизмїї поезії — в зіткненні провінціалізму з широким поглядом насвіт. Постійне долання перепон на дорозі до «космічних глибин»людської душі, перепон тим дошкульніших, чим мізерніші,нікчемніші, скажемо, чим провінційніші вони — це і єстьрух ліричної героїні віршів Марусі Няхай. Бажання збудитичас, вдарившись, мов зоря об воду тиші, — ось незаспокійливажага любові й життя, якою вона переповнена. Витончена, таємнича,ніби ледь-ледь уловлювана слухом далека музика, л і­рика Марусі Няхай відкривається при кожному повторному