Літературознавство итиказ

промови привітання і, розуміється, виступ лауреата. Антоничсказав:«Хочу і маю відвагу йти самітно й бути собою. Я не мандоліністніякого гурта. Не вистукую верблів на барабані дерев’яногопафосу. Знаю добре, що криця й бунтарство, котурни йсурми наших поетів — це здебільша векслі без покриття».Ці слова Антонича не були акторським жестом літературногомолодятка, що прагне будь-якою ціною здобути звання оригінала.Не були вони так само тими випадковими словами, щоприходять під час ораторської імпровізації, але не мають нічогоспільного з творчою практикою письменника. Навпаки, заяваАнтонича витікала з його поетичних надр, з праці його таланту,який зневажав літературну банальщину і кон’юнктуру.Навівши відомий вірш Брюсова «Юному поету», де сформульованотри головні заповіти «аполітичної поезії»; не перейматисясьогоденням, любити себе і бити поклони «безраздумно,бесцельно» перед мистецтвом, — Антонич у вже цитованій вищепромові говорив;«В цих «трьох заповідях» вмішується вся програма тодішніхмитців творити для майбутнього, для вічного, sub specie aetemitatis,крайній індивідуалізм і служба мистецтву для нього самого. Сьогодністоять у всіх трьох точках на протилежному становищі; творитидля сучасності, для актуального, підпорядкувати індивідуальністьтворця якійсь ідеї, доктрині, програмі, якійсь групі, якійсьпрактичній цілі, підпорядкувати мистецтво тим самим чинникам...Не хочу боронити «заповідей» Брюсова, але вважаю, щотільки синтез їх з їхніми суперечностями зможе витворитисправжнього сучасного письменника. Погодити службу сучасномуз тривкішими, вищими мистецькими вартощами, зберегтив цій службі свою індивідуальність і незалежність, влити вжили мистецтва бурхливу кров наших днів, але так, щоб неперестало воно бути справжнім мистецтвом».Антоничеві вдалося синтезувати у своїй творчості заповітиБрюсова з вимогами «ідеї, доктрини, програми» своїх днів.Його велична пісня во хвалу людини й життя народилася знадміру світла, теплоти і щирості його душі, як народжуєтьсяз переповнення гірського озера веселчастий водоспад.Але ідея батьківщини, вистраждана українською літературоюминулого, мучила його. Вона була дорога йому не тількияк поетові, що мав якесь ніби родинне право на духовний спадокШевченка і Франка, а й як людині, що по її національномупочутті гатили молотом, намагаючись зігнути його, а воно, якцвях, тільки глибше входило в душу.Антонич боготворив Україну. Він духовно належав до літе­