Літературознавство итиказ

Та все ж його не покидали «розсуди» про свої давні боління,і жодна робота не спроможна була увільнити його від спогадівпро тридцять третій рік, коли на «людських толоках» він бачивпідпухлу від голоду дітвору, про рідного старшого брата,котрий по доносу заздрісного сусіда несправедливо був звинуваченийу приналежності до банди Зеленого і розстрілянийЧК. Малишко згадував, як мати взяла його, ще малого, з собоюв Москву, як стали вони обоє на коліна перед будинком,у якому приймав людей М. Калінін, як ішли навколішки дотого дому, щоб випросити помилування для брата... Ні, це небула створена поетом легенда задля того, щоб прикрашатисвою біографію стражданнями. Такого не вигадаєш. Тліла сорочкай горіла совість у ліричного героя багатьох Малишковихпоезій, і все то — не пусті поетизми, а глибокі жалі глибокогожиття.У своїх промовах-імпровізаціях Малишко нерідко звертавсяі до образу чистої сорочки, як до символу духовної непорочностій чистоти. Це древній, народний, слов’янський звичайпідказував йому метафору. А за тим звичаєм належало одягатисяв чисту сорочку не лише на свято, а й доспочатку роботи,й до бою, а покійного вбирати для зустрічі з померлими друзямий родичами. В одежі Малишка сорочка виділялася. Вінрідко одягав краватку. Любив ходити в сорочках з нагрудниками,вишитими білою ниткою. І в звичайних вишиванках.Щоправда, в будні носив спортивні сорочки з короткими рукавами,не з гудзиками, а з блискавицею на грудях.Не те що недбало, але, мабуть, з успадкованою від батькашевцязвичкою носити на ногах будь-що вибирав Малишкодля себе взуття. Точніше, не вибирав, а купував, що попадалосяв магазинах. До його черевиків чи туфлів я, звісно, ніколине придивлявся, але одна весела пригода змусила мене це зробити.У київському Жовтневому палаці йшов урядовий концерт.Присутнє було все Політбюро ЦК Компартії України на чоліз М. Підгорним. Я відкривав читанням свого вірша першу частину,Малишко — другу. Коли я вже відчитався і стояв з нимза кулісами, слухаючи концерт, до нас підійшов міністр культуриС. Бабійчук. Він глянув на Малишкове взуття і завмер зпереляку.— Андрію Самійловичу, бійтесь Бога! Невже ви не маєтечорних штиблет для сцени? Як же можна виходити в чорномукостюмі і в червоних туфлях перед народ? Я не випущу вас!Сідайте в мою машину, маєте ще п’ятнадцять хвилин часу до