Літературознавство итиказ

Національна кревність з Іваном Франком надихає нас гордістю,а постійне духовне єднання з ним витворює з нас людейу найширшому й найгуманнішому розумінні цього слова.Він — могутній розум, що формувався в ненастанній боротьбіз духовною відсталістю свого оточення. «Боротьба геніяз народом —це не боротьба людського з національним, а простонового з старим, ідеї з емпіризмом, розуму з забобонами».Якщо додати до цих слів Бєлінського, що забобони в поневоленомународі множаться і ростуть швидше, ніж у панівному,що панівні класи ставлять на службу тим забобонам арміюі тюрму, то стане ясно, з ким ціле життя боровся розум ІванаФранка.Першим специфічно письменницьким галицьким забобоном,який перегородив дорогу учневі Дрогобицької гімназії,що пробував сто років тому своїх сил у поезії, була повсюднотоді усталена думка про те, що українська душа вже остаточнознайшла собі поетичну форму і манеру вислову у творчостіШевченка. Шукати нічого не треба, тільки писати так, якШевченко. «Плем’я карлів» поетичних намагалося бренькатина кобзі, але пісня не добувалася з Шевченкового інструмента,тільки кров текла з тендітних пальчиків, бо гострі струни піддавалисялише титанові, справжньому Кобзареві.Епігонство здавна нищило українську літературу. БуряШевченкової поезії — благодатна в житті українського народу—в ріденькому лісі інтелігенції розчахнула не одне дерево,і воно загорілося нікому не потрібним вогнем.Іван Франко збагнув, що життя вимагає нового слова, і якщовже горіти, то від свого власного страждання, та й горітилише для тих, що померзли в камінних казематах австро-угорськихтюрем, у холодних бориславських ямах, де добуваласяперша дрогобицька нафта, в студених оселях галицького бідняцтва.І справді — «правдива іскра Прометея», ота колюча дзиндрабатькової кузні, влетіла руденькому хлопчикові в серце і непогасла, а розгорілася в ньому в світове багаття, над яким гріютьсяне тільки покривджені й гнані, а й запалені революційнимвогнем люди, що шукають більшого тепла і світла, ніжвони самі можуть дати іншим.І справді: вогняний стовп, що вирвався з Франкового серця,провадив український народ крізь пустиню безправ’я й нужди,крізь ніч неволі й зневаги до самого світанку нового життя.І справді — він був ненаситний, як вогонь. Але не той вогонь,що залишив за собою чорні плями отруєних земель, атой, що життям своїм злютував арматуру духовної будівлі на­