Літературознавство итиказ

своїм становищем, піднести голос в обороні цього велетня словай духу. А були тоді ще живими його знайомі й друзі.Та навіть після 1968 року, коли у видавництві «Радянськийписьменник» вийшла друком книжка Антонича «Пісня про незнищенністьматерії», його творчість була сприйнята деякими л і­тературними критиками й письменниками як ворожа радянськійсистемі. Його поезія піддавалась обструкції, перекручуванню,а самого автора «Трьох перстенів» називали «прислужникомбуржуазії та реакційного клеру» лише за те, що його булонагороджено премією Товариства письменників і журналістів,патроном якого виступав митрополит Андрей Шептицький.І сьогодні, і завжди буде жаль, що цей чоловік жив так мало.А з іншого боку, насувається страшна думка про те, яким поетомбув би Антонич у повоєнні дні в радянському Львові, дейого знайомим і прихильникам доводилося нидіти й тремтіти,переживаючи приниження й духовну скруту, аналогічні дотих, що відчував на початку 30-х років Павло Тичина. Сумно,коли в одній людині сходяться геніальна молодість і бездарна,покалічена старість. Одначе наважимося твердити, що хто бувгеніальний бодай один день, той має право на безсмертя. Тимпаче таке право має Антонич. Бо йому вистачило одного десятиліття,щоб реалізувати свою творчу потугу.Якщо нам болить його передчасна смерть, то це тому, що мипереконані в його унікальності. Які скарби духовності могли бнам відкритися, якби Антонич, як деякі його літературні ровесникий друзі, прожив ще скількись там років за межами поневоленоїУкраїни. Антонич був молодший на два роки від ІриниВільде. «Я страшенно закохана у Ваших поезіях, — писала вонадо нього з Коломиї, — та багато вмію «Вас» напам’ять. А вже вашіметафори — ні, їм нема пари в нашій літературі». Листовнаінтимність перехоплюється у публічну мову письменниці проАнтонича: «Справді, в цього поета сто пар вух, сто пар очей, щобачать і чують те, на що нам треба щойно пальцем ткнути».Коломия, звідкіля писала йому на два роки старша ІринаВільде, і Варшава — дві крайні точки, яких досягнув зі Львоваза життя своїм словом Антонич. Ми ж знаємо, що на чистотуритму й силу звуку поетового серця неодмінно впливає ритмі звук сердець тих людей, що його почули. Але і в зорієнтованомуна партійно-політичні ідеали літературному середовищіЛьвова Антонич вельми часто натрапляв на відгомін ідеологічногопідхлібництва, нестримного похвальства, лицемірного добродійства.1 січня 1935 року Антонич одержує літературну нагородульвівського Товариства письменників і журналістів засвою другу книжку. Церемонія вручення премій передбачала