Літературознавство итиказ

цебто після виходу франкової статті), але річ не в тім. Сьогодні,з далини десятиліть, ми бачимо, що великий Каменяр визначивне якусь одну сторону, а домінанту творчості Лесі Українки,провідну наснаженість її слова, яка пульсує і в чудовійособистій ліриці поетеси.Проте студія Івана Франка була хоч і могутнім, але однимз нечисленних фактів публічної підтримки нащої поетеси. Чимдалі Леся Українка заходила «в дебрі всесвітніх тем, куди земляки,за виїмком двох-трьох одважних, воліли не вступати»,тим менше розуміли її, тим більше сум’яття в мислях про неїпереживали навіть ерудовані й талановиті її літературні побратими.Наприклад, Гнат Хоткевич, без сумніву, видатний письменникі невтомний культурний діяч, порівнюючи «Блакитнутроянду» Лесі Українки з її творами на так звані загальнолюдськітеми, писав: «Показується, що таки автор більший поет умалюванню живого життя, ніж в аскетичних обрисах своїхулюбленців жидів, єгиптян і всякої іншої допотопності. І такжаль, що русло творчості поетової залюбки направляється в тіхолодні царства суворих ліній древньої культури, а не в сторонуживого життя». Потім цю «втечу» Лесі Українки віджиття виправдовували, але чим? Лунали голоси про те, щоЛеся Українка, «оранжерейна рослина», не могла дихати кіптявоювулиць, що їй бракувало «вражінь з ідейного життя тапобуту української інтелігенції», а тому вона змушена була користуватисялітературним матеріалом для своїх писань, черпатийого з книжок, з якими не розлучалася, в санаторіях талікарняних умовах перебуваючи. Важко з цим погодитись. ЛесяУкраїнка знала «живе життя» свого народу краще від багатьохїї сучасників, здорових тілом, та кволих душею, які невідривалися від свого хуторянського загумінку і саме тому немогли охопити поглядом все розмаїття, реальність і складністьукраїнського народного життя. Зрештою, у багатьох віршах, воповіданнях, особливо ж у феєричній драмі «Лісова пісня»,вона показала, як глибоко розуміє основні конфлікти своєї сучасностіі як покірно слугують їй реалії з українського глибинно-народногопобуту. Але в українській дійсності вона побачилатеми, які можна було художньо розкрити засобом езопівськогонакладання на них подій старовини. Після «Невольничих»і «Невільницьких» пісень, після віршів, якими вона, якблискавицями, вихопила з темряви криваві краєвиди боротьбий обрала своїм ліричним героєм борця проти «самодержавногоВавілона», їй не вільно було зійти до другорядних проблем,побутових чи дрібнопсихологічних тем.