Літературознавство итиказ

творі (включаючи сюди й перебільшене значення поезії Леконтаде Ліля і Жозе Ередіа в європейській літературі, що й народилобезвідгомінний заклик Зерова рівнятися на французьких«парнасців»). Він — цей твір — має здорове ядро. Орієнтуючипроти «старосвітчини», яка ще й нині дає себе знати внашій поезії, автор його правильно виставляв сонет, в опануванніформи якого і в заповненні її новим змістом могли виявитисяноваторські якості українських поетів.Незалежно від того, які були побудження до сонетної формив Рильського (про це скажемо трохи далі), його сонети,регулярно з’являючись і активно діючи в літературному процесіпротягом півстоліття, прищепили нашій поезії ген сонетноїкультури. Те, що в цьому відношенні починали франко іЗеров, вдалося довершити Рильському. Сонет прижився і родитьна дереві української поезії, ставши нині м’язистою і розгалуженоюгілкою в його кроні. Без сонетів Рильського українськапоетика XX ст. була б набагато біднішою. Вони — цісонети — є, мабуть, найкрайнішою протилежністю щодо вільноїверсифікаційної стихії нашого часу, яка найшла свій довершенийвияв у творчості П. Тичини. Але якщо з нею вони моглиспівіснувати в національних рамках, то з деякими тенденціямирозвитку нашої поезії, особливо у 20-ті роки, вони змушенібули тільки боротися.Коли Максим Рильський готував до перевидання свою другу«класично зле» видану книжку «Під осінніми зорями»(1918), де були надруковані й перші його сонетні спроби, коливін писав уже вправною рукою сонети до книжок «Синя далечінь»(1922) і «Крізь бурю й сніг» (1925), коли він вироблявод книжки до книжки свій композиційний стиль поетичноїзбірки, який не міг обходитися без канонічних віршів, на нашупоезію нападали різні хвороби, найнебезпечнішою з яких бувдеструктивізм. Тоді процвітало блюзнірське псевдоноваторство,роззухвалене вдалою спекуляцією на гаслах. Розпаношувалосявульгарно-соціологічне тлумачення мистецтва, яке майжеототожнювало форми класових, національних та суспільнихвзаємин з формами мистецьких творів.«Сонет, — писалося тоді (1928) в одному поважному дослідженні,— можна вже вивчати, як «носія» певного стилю, зновже розуміючи цей останній як цілокупність громадсько-психологічнихприкмет даної доби чи класу». Ясна річ, трактуватисонет як явище стильове — це значить мимоволі зачиняти йогов загороді певної епохи чи в межі певного індивідуальногопоетичного феномена, надавати формі сонета повні ідеологічніправа. Звідси «ультраліві» теоретики літератури і висновували