Літературознавство итиказ

загородили дорогу їй, і від його клятьби поробилися тріщинипід їхніми тронами і престолами.Ніхто так далеко не дивився в майбутнє, як Шевченко.В національній темниці він добре розрізняв вигідні кімнатинаглядачів, «своїх» же таки помічників і сатрапів царизму, ікліті-карцери, де томилися він сам, його родина, всі «роботящіруки» і «роботящі уми» України. Мало було повалити зовнішністіни або тільки відчинити двері тюремні, треба повідмикативсі до одної камери і вивести з неволі націю.«Туга за життям», як писав Франко, була канвою, на якійШевченко вишивав усі свої поетичні узори. Це була туга титана,бо всіма силами своїми імперія, що підкоряла народи інищила цивілізацію, не могла подолати її. В тому, як Шевченкопорушував і розв’язував проблему людини-раба і людиниідеалу,так само була туга за життям прекрасним і мудрим, щомусить відповідати красоті і мудрості природи, дароносиціжиття. Та в своє потюремне геніальне трьохліття Шевченкопережив ще й іншу тугу, тугу за своїм особистим щастям, закоханням. Він бажав бодай перед смертю зазнати тихої ласки,без якої не обійтися і найбільшому генієві, без якої всяка боротьбає тричі тяжчою, і найкраще товариство — самотиною.Але ж бо в його інтимній сповіді знову чути подих вогнистого«не каюсь». Сувора правдолюбність і прекрасна гріховність характеризуютьйого ніжний ідеал —цей перший виклик міщанствув українській поезії.Шевченко подібний до всіх невмирущих. Але ніхто з нихтак дорого не заплатив за своє безсмертя. Панщина забралайого батьків, кріпаччина — молодість, солдатчина — здоров’я;коли прийшла до нього смерть, вона вже не мала що взяти.Вона тільки врятувала його тіло від майбутніх поневірянь, аперед його ділом зупинилася в безсиллі, як комашка передгранітного скелею.1964