Літературознавство итиказ

жмутку віршів «Зів’ялого листя» найбільше себе показав. Неспоневірений погордою коханої, ні навіть тим, що вона з’явиласяйому на брудному великоміському бульварі як продажнаповія, герой любить її, любить набагато сильніше, але якоюсьуже лагідною, елегійною, проясненою любов’ю. Це так самопереживання втрати, але спокійне й тихе. Це не чорний, нечервоний і навіть не золотий колір осіннього листя. Зрозуміло,все тут побудовано за принципом контрасту до першого й третьогожмутка, до їхньої червіні, чорноти й золотистості.Перший вірш починається рядком: «В Перемишлі, де Сянпливе зелений...» В другому —постає образ «зеленого, барвистого,квітчастого літа».Третій вірш знову починається кольором весни:Зелений явір, зелений явір,Ще зеленіша ива;Ой між усіма дівчатонькамиЛиш одна мені мила.Чи спрацювала інтуїція поета, чи навмисне так писалося, небудемо вгадувати, але в другому жмутку «Зів’ялого листя»з’являється зелень не лише в образах, але подекуди і в самомунастрої, що безмірно збагачує гаму почуттів, робить їх назавждинев’янучими. Обробки народних пісень чи вірші, написаніспеціально в народнопісенному ключі, мінорні й драматичні зазмістом, входять у те листя різних барв, як сонячні промені восінню галузку, на якій поруч з пожовклим ще видно й зеленілисточки.Ні, вони не зовсім зелені. А які? Василь Стефаник у листідо В. І. Морачевського (24 листопада 1895 року) пише, що він,боячись телеграми, яка може прийти з вісткою про смерть йогоматері, тікає за місто, на лоно природи. Але: «Тут смерть.Зів’яле листє, одно мідяної краски, а друге синьої. Є ще і млавозеленілисточки, та їх добивають небесні рої білих порошинок».Млавозелені —от які листки перемішуються з мідянимий синіми, творячи особливий настрій трагічного буття осені йпоетової душі. Цікаво, що Стефаникове бачення зів’ялого листянародилося саме тоді, коли Франко збирав і зв’язував «другийжмуток» почувань своєї інтимної драми.Лади сопілки, до яких потяглося поетове зболене серце, ви-./ііковують його народною піснею, наповнюють спокоєм і нації-ьрадістю. Та радість невесела, жалісна (радість крізь сльо-;иі), але все ж ясніша за попередні настрої, в ній живе усвідомленнящастя, що його може принести нещасливе кохання. Хай