Літературознавство итиказ

життя вперед. Коли говорити про суперечливість естетичнихуподобань і світоглядних основ Ірини Вільде першого періодуїї творчості, треба бути обережним, шоб не звульгаризуватицього питання. Треба спостерегти і відмінність, і генетичнеспоріднення між найкращими ранніми оповіданнями («Повістьжиття», «Щастя») і найдозрілішим епічним твором ІриниВільде «Сестри Річинські», треба побачити, що ранок і надвечір’яцього слова одягнені в подібні багрянці.Позолочені ідеали міщанського світу, карликуватість йоголюдей, для яких найбільшим потрясінням стають і залишаютьсяна все життя любовні пригоди безбарвної молодості, — ні,це не могло поглинути реалістичний від самого народженнядар нашої романістки. Те, що вона чудово знала специфічнузахідноукраїнську атмосферу міщанського животіння, те, щовихоплені живцем людські характери й сцени з того животінняперейшли в її книжки, писані, як до так і після 1939 року,свідчить лише про складність і новаторство літературного завдання,яке поставила перед собою і яке виконала Ірина Вільде.Вона створила непроминальні літературні цінності і правдивіобрази не з традиційного для нашого письменства матеріалу.Вона різьбила свої статуї не з каменя селянських душ, в якомуїї великі попередники бачили глибокі тріщини болю і світлонезламності народного духу. Вона ліпила свої портрети згрузьких порід передміських глинниць, брала матеріал з інтелігентськогоі напівінтелігентського прошарку і, опалюючи йогоправдою самого життя (часто показуючи їх через сприйняттясвоїх таки героїв), явила нам обличчя своїх головних персонажівтакими, якими вони були, —стражденними й потворними,героїчними й блазенськими, мужніми й жалюгідними, тав кожному з них засвітлювала все-таки якийсь один домінуючийнастрій або порив —благородство або ницість, криводушністьабо непощерблену вірність ідеалу.Найбільше досягнення Ірини Вільде — епопея «Сестри Річинські»,роман, що зробив би честь будь-якій національнійлітературі з усталеною світовою славою. Розмах, з яким писаласяця історія священичої галицької родини, де в чому нагадуєбезмежні й титанічні задуми Еміля Золя, які втілилися всерії романів «Ругон-Маккари». Звичайно, наша письменницядослідила життя лише двох поколінь сім’ї Річинських, життябатьків і дітей, причому її найбільше цікавила проблема соціальної,а не фізіологічної спадковості, але такий твір, мабуть,неможливо збудувати без родинно-суспільних структур. Сімейнахроніка, наповнена суспільно-політичним змістом, родиннаісторія, що переходить в історію народу, — таким є ро­