Літературознавство итиказ

Тема сестриної судьби так, як її збагнув і вистраждав поет,відбиває діалектичну єдність особистого й народного, того, щоглибоко закорінено в час, і того, що зворушуватиме всіх у всічаси. Тут ще раз приходимо до відомої істини: талант — цеправда. І невмирущість поезії — в правді. Звісно, до жаданняй сміливості правди мають бути додані творча праця, відчуттягармонії, відраза до штампу і т. д., але все це вже діаманти, щосяють лише при світлі правдолюбства.Є у Миколи Карпенка цикл проникливої і мужньої інтимноїлірики «Невідіслані листи». Ідуть одна за одною поетичні мініатюриі поступово, як плиточки барвистої мозаїки, складаютьсяв малюнок тривожного кохання. Військовий обов’язокпокликав героя на війну. Героїня виходить заміж за іншого.Але ні докорів, ні трагедійних проклять, ні сентиментальногозітхання не чути. Пушкінською ясною печаллю просвітленекожне слово поета. Щемливий настрій циклу пройнятий подекудинавіть злегка усміхненим поглядом:Вишні озивалися над вухом,Наче дзвони, яблуні гулиІ була та музика солодка.Наче мед, що зібраний в маю.А тим часом шилася пілоткаНа веселу голову мою.Знову чуємо пахощі грому. Поет уміє дивуватися світом ідивувати інших тим, що бачить. Художникові багато требаосягти, щоб нарешті збагнути, що його вміння полягає в ненастанномувідкриванні малих і великих чудес людської душі.Витончити природу людини, зробити її ще глибиннішою —одне із жагучих завдань поезії. Микола Карпенко розуміє це йставить собі скромну задачу:І відкриєш, можливо.Як не землі нові.То хоч стежку, мов диво,у високій траві.Але той, хто відкриє диво стежки в траві, спроможний відкритиі дивосвіт мислі поетичної, яка не пропадає, як і та стежина,під злаками й бур’янами культури. Таких афористичнихдумок у Миколи Карпенка немало:Щось мусить постійно згоряти.Щоб підтримувать вогнище сонця...Полюбиш Вітчизну у сто раз сильніше.Як тільки за неї побудеш в бою...Не обіцяй добро зробить людині,А просто, якщо можеш, то зроби.