Літературознавство итиказ

повіді на ці запитання розуму й серця. Ось розмова з калиною.Ніби з калиною, насправді із самим собою.— Калиновий мосте, зелена гілко...— За чим, юначе, бануєш гірко?— Так мені тужно, так мені банно —Зела багато на пні зрубаноГіркою долею, і роками,І закривавленими руками...«Калиновий мосте, зелена гілко...»Молодий поет тримається своєї дороги; він не побіг за поетичноюмодою на етюди та балади. Він оприлюднює просту йвеличну неподатливість під натиском для нас усіх добре знаноїдиктатури. А коли вже вдається до баладного формату, то бачитьсебе не в образі святого Юрія, змієборця, а в образі міфічноговершника, якому не служить зброя.Хотів я крикнуть — на устах печать.Хотів звестися — кайдани бряжчать.Хотів мечем я пута розрубать,А він у землю вбивсь по рукоять.«Червоного коня»Зброя йому не служить, але це воїн. Він не відступає, нетікає з поля бою. Не в мечі його перевага над ворогом, а всміливості зійтися з ним, в душі його, де нема страху.Навіть у найкоротшому ескізі про поезію Романа Лубківськогонеможливо не згадати його любовної лірики, частковозібраної в циклі «Зоря черлена», а також розкиданої по всіхйого книжках. Є тут свої, власні, але є й використані мотивипоезії майстрів світової слави, що їх наш поет блискуче перекладаві досконало знає. Він успішно змагається з ними в гріховному,але в той же момент цнотливому погляді на божественнежіноче єство.І тут знову Р. Лубківський відзначається культурою стриманості,якою жіноче лоно — сонце життя, надійний човен у жорстокомуморі пристрастей.Поет уміє бачити світ, «явлений у слові пелюсткою вогню»,вогню, призначеного Прометеєм не для руйнації, а для будуваннясвіту, для антисмертної творчості людини. Почуття лю ­бові в автора «Зорі черленої» — це вогонь творення, в якомупричаєна думка про нетлінність людського духу. Тому в регістріінтимних писань поета твори про кохання і смерть стоятьпоруч, а скорбота від проминальності матеріального світунагадує смуток від любові до жінки — символу найдосконалішої,але все ж матеріальної краси.