Літературознавство итиказ

силу афоризмів, незважаючи на повну відсутність вербальноїпретензійності, властивої для афористичного письма.У «Трьох перстенях» є твір, що ховає в собі ключ до розтлумаченнязбірки і, можливо, навіть усієї творчості Антонича.Це «Елегія про співучі двері». Тут погляд поета намагаєтьсяохопити одразу минуле і с)^асне свого краю, своєї бездольноїЛемківщини. Звідси б’є промінь неусвідомленої шевченківськоїпристрасті, що наповнює інші твори Антонича своїмблиском, як наповнює пломінь ватри очі людей, що гріютьсянавколо неї. Починає поет від спогаду про дитяче щастя першогоєднання з природою, але не вриває слова, коли зір йогоспиняється на вікнах лемківського села, що, «неначе лата, пришитедо лісів». Уже в слові «лата» є зав’язь образу нужденності,від якої не відхилиться поетове серце. Навпаки, воно стиснетьсявід болю і затужить з того, що «про опришків дощосінній вже тільки спомини виводить».Тут сиве небо й сиві очіу затурбованих людей.Сльота дуднить і шиби мочить,розмови стишені веде.Під сивим небом розстелиласьземля вівса та ялівцю.Скорбота мохом оповилазадуману країну цю.Як символ злиднів виростаєголодне зілля — лобода.Відвічне небо і безкрає,відвічна лемківська нужда.Ніхто не чує скарг і молитов убогої лемківської країни, дармащо Лада і Христос мають тут свої святині.На небі тільки сині зорівислухують благальний співлюдей, що, прості та безкрилі,цілуючи в німій покорібрудні обніжки вівтарівустами, чорними від пилу,що їхні губи припорошить,моління шлють...Туга за опришками не була почуттям тимчасовим. Вона даласебе знати в останньому творі Антонича «Довбуш», писаномуяк лібрето опери, але так розмашисто, що він має всі ознакидраматичної поеми. Щоправда, Антоничів Довбуш занадтодобрий, занадто фольклорний і занадто вразливий на жіночіспокуси. Але це ж він говорить: