Літературознавство итиказ

ШЕВЧЕНКО Й СУЧАСНІСТЬ*Творчість Тараса Шевченка — це голос могутніх народнихстихій, національних й загальнолюдських болінь, котрі до появиукраїнського генія були непомітними. В його творах впершеза всю історію людства заговорила потоптана, але не вбитавельможами невільницька душа, якій дошевченківська елітарнамистецька традиція тільки співчувала, ніби каліці, не підозрюючинавіть, що в нещасному, зневаженому єстві може прокинутисядар мови.Любов до «ближнього» — розпливчастий біблійний законгуманізму, перекручений і спотворений рабовласниками йфеодалами, — був переосмислений, відроджений, наново викарбуванийу творчості Шевченка. Це сталося тому, що українськийПрометей не походив з «божественної» плоті; він добувавогонь братерської любові не для «вінчаних катів», а длянароду, для себе і подібних до себе. Він був насамперед тим«найменшим братом», «ближнім» з найнижчого соціальногощабля. Саме тому він обертав добутий вогонь у ніжну веснянутеплінь, щоб її ласкою зігріти знедолених, кував з нього нещадніблискавиці, щоб шмагати ненависних «царів і царят»,сам себе спалював на полум’ї вселюдської любові, усвідомлюючи,які непереборні, вогнетривкі матеріали винайшла великодержавнапідлота й захланність, щоб захиститися.Тільки людина XX століття, уявляючи після спалення Хіросімиструп’я і згарища можливої атомної війни, з жахом доходитьдо образу апокаліптичного знищення нашої планети,який з’явився Шевченкові од напруги його невтишимого людинолюбногонатхнення.Чи буде суд! Чи буде кара!Царям, царятам на землі?Чи буде правда меж людьми?Повинна буть, бо сонце станеІ осквернену землю спалить.Хіба це не сьогоднішня перспектива для зловісного зростуй розвитку імперіальних інстинктів, хіба не зупиниться сонценад отруйними болотами духовного розпаду, котрими вкритаЗемля, хіба вибухи водневих бомб —не протуберанці краденоїПромова, виголошена 11 березня 1984 року в Українському Робітничому домів Торонто.