Літературознавство итиказ

але ж ні — це егоїзм політиків, маленьких партій, не здатнихоб’єднатися для осягнення чогось вищого, ніж тимчасове торжествомалого отамана.Не маючи своєї держави, тобто форми, яка єдина дає правоі можливість кожній нації почуватись рівною у світовій організаціїнародів, ми намагались являти свою повноцінність увсіх ділянках людської творчості, але найменше там, звідкипоходить справжня сила, — у виробництві та нагромадженніматеріального багатства. А коли навіть і виробляли щось, то,будучи рабами імперії, любили більше своє приховане жебрацтво,ніж свою працю, і ненавиділи «своїх», тих, що були напівгроша багатшими за нашу масу.Ми вважали, — це треба визнати і саме проти цього різковиступає Петро Яцик, —що між духовним і матеріальним збагаченнямлюдини бов’язково існує конфлікт. Звідси ненастаннийзаклик усієї нашої класики: «Озути пана в постоли!» Миприписували жебракам шляхетність аристократів, забуваючи,що людство розвивалось не в притулках для бездомних, не всінях корчем, де спали прохачі милостині, а в академіях тауніверситетах. Ні Війон, ні Сковорода не стали б великимисвіточами, якби до свого скитальчого життя не пройшли вишколусеред аристократичних і матеріально забезпечених мудреців.Книжка Михайла Слабошпицького про Петра Яцика —своєріднийнабір діагнозів, які нещадно говорять правду про нашінаціональні недуги і нездужання. Для ідеалістів, які звиклижити в ілюзорному світі, проголошувати патріотичні гасла,стояти навколішки перед партійними вождями та милуватисьмучеництвом свого народу, книжка про Яцика —аварія на дорозі,наїзд на тверду і неподатливу скелю. Після удару панмрійник видобувається зі своєї машини і бачить, що блискучакаросерія, в якій він їхав, — це купа іржавого, нікому не потрібногозаліза.Звичайно, все на світі має свої причини. Якби хтось хотіводповісти на питання, чому кількамільйонна українська діаспорав Західному світі не створила жодної велетенської бізнесовоїкорпорації, жодної фірми, яка оперувала б, як, наприклад,єврейські установи такого плану, мільярдами доларів, топовинен би застановитись над тим, що українські емігрантинесли у своїх генах програму хлібороба, який завжди працювавпередовсім на себе, хоч його мозолем жили інші верствинаселення. Заробити на свій хліб адвокатською, чи лікарською,чи інженерською працею —це ж те саме, що орати й сіяти, алетільки для себе, для свого прожиття. Бізнесмен же повинен