Літературознавство итиказ

НА РІВНІ ВІЧНИХ ПАРТИТУРКоли на початку шістдесятих років пробилися й заклекотілигейзери творчості Івана Драча, декому видались вони занадтогарячими. Для студеного, млявого провінційного мисленнявірші «новобранця поезії» справді були окропом (різниця температур!),але, на щастя, землю не замкнеш, не накажеш їйвиплюскувати саме лише для розледащілих душ літепло. Можнабуло б і не згадувати складної, для новаторського талантуне зовсім сприятливої ситуації, за якої зводився на ноги цей в«урагани взутий» митець, але ж саме тоді гартувався й показавсвою міцність його людський характер, саме в той час виявиласянезламна, вірна своїй громадянській правоті хребетнаструктура особистості Івана Драча.Правда, історичні обставини працювали на зростання йшвидке відкшталтовування його правдомовної, різкої, до остогидлогобаналітету нетерпимої музи, спотужнювали, ніби резонатори,закладені в самій будові несправедливого супільства,голос поета. Хай з певними (лагідними) застереженнями —ІванаДрача підтримали живі класики й провідні критики, він відчувавдружнє плече своїх надзвичайних літературних ровесників,насамперед, М. Вінграновського та Григора Тютюнника, передним був приклад непідробної відчайдушної громадянськостіВ. Симоненка та Ліни Костенко. Але все ж опір, чинений йогопоезії консервативними традиціоналістами, сентиментальнимистогніями, епігонами й любителями легкописної, ясної, та малозмістовноїшколярської строфи, був твердим і рішучим. Такустіну поламати неможливо, щоб не поранитися її уламками...Посипалися звинувачення в деструктивній естетиці, в тому, що«все це вже було», що автор «Ножа в сонці» наслідує футуристів,що він — «поет для поетів», елітарний штукар, що він воскрешаємертві й забуті в двадцятих роках прийоми формалізму і т. п.До речі, якщо й воскрешав Іван Драч щось із набутого іпризабутого в двадцятих роках, то це — революційний подихпоезій молодого П. Тичини та інтелектуально-світовий розмахпоезій молодого М. Бажана.Ніби відповідаючи на всі вищезгадані безпідставні оскарження,Іван Драч у поемі «Смерть Шевченка» писав: «Художникунемає скутих норм. Він — норма сам, він сам в своємустилі». Цю істину потрібно пам’ятати, читаючи його твори,потрібно знати, що він зробив нормою поезії багато понять і