Літературознавство итиказ

Нарешті випав сніг. І все присипав.І десь під оцинкованим заметом,десь поруч із померлим колосочком,ридає опромінене, пропаще,безрідне, тричі зраджене словечко.Петро Перебийніс надто часто пророкує забуття для свогоімені і для свого слова, заметеного зимовими хуртечами. Алетакож часто заперечує сам собі, викликає на «завеснілі сніги»справжню весну для зерна, для людської свободи і для своєїрозвеснілої майбутності; колосся, яке проростає з його пшеничнихзерен, «виколисує думу про волю». Вірш «Родовід зерна»,який нагадує сонет Максима Богдановича про зернину,знайдену в єгипетській піраміді, має абсолютно власний, оригінальний,несподіваний поворот мислі. Тут сконцентровано,мабуть, оте найважливіше, що має сказати нам цей поет. Зерноу скіфській могилі, знайдене археологами, не зогнило.Важкою глиною припертедо скам’янілого меча,воно лежало біля смертіі виглядало сівача.Ми всі, всі без винятку творчі люди XX століття, жили білядуховної смерті, але не всі вижили, не всі дочекалися сівача,не всі стали зернами свободи. Петро Перебийніс належить дотих, хто мав достатньо життєвої сили, щоб чинити опір духовнійсмерті, яка загрожувала не тільки йому, а й нашому народові.І, власне, його поезія, незважаючи на свій мінорний лад,сприймається як літописання окремої людської душі і душінаціональної, страждань, спричинених не тільки чужою окупацієювітчизни, а й неволею визволених рабів, яким не потрібноні свободи, ні мови, ні історії України, а тільки її багатства таслухняності.... Читаю Петра Перебийноса. Це — Поет.2006