Літературознавство итиказ

СОНЕТИ МАКСИМА РИЛЬСЬКОГО1У жовтні 1957 р. прийшов я до Максима Рильського з маленькоюкнижкою своїх сонетів і з великою просьбою написатирецензію на ті вірші. Мені потрібна була порада майстра ійого авторитетна підтримка, бо написана одним критиком видавничарецензія на збірку була майже негативною, і я не погоджувався(та й сьогодні не погоджуюся) з поверхневими,подекуди пристосовницько-догматичними розмірковуваннямиїї автора.Максим Тадейович зустрів мене на подвір’ї своєї голосіївськоїсадиби. Вислухав прохання, взяв худенький рукопис ізапросив до господи. Так почалося за «сонетних» обставинмоє ближче знайомство з великим поетом.Рильський був, як відомо, чудовим співбесідником. Уміврозпочинати, слухати, пов’язувати несподіваними асоціаціяминавперемінне розмишляння вголос. Він умів так само — що йсталося в даному разі — тремтіння душі, розхвильованої зустріччюз ним, перетворювати на радість мислення, на швидке ініби підсвідоме бажання запам’ятати все, що мовиться і відчуваєтьсяв бесіді. Не буду тут широко розводитися про теми інастрій розмови, хоч нею потім я довго жив і вона мала впливна вироблення моїх понять історії української поезії і творчостіРильського.Читач і так повинен вибачити дещо інтимний початок цієїзовсім не спогадально-ліричної статті. Той жовтневий вечірзгадався тому, що Максим Тадейович декілька разів повертавсятоді до ідеї видання окремою книжкою своїх оригінальнихі перекладних сонетів. Він дуже хотів побачити свій сонетарійпід одним дахом і, напевно, подумки оглядав свою виконанувже тоді франківську норму сонетарства. А ще й тому пригадавя ту бесіду, що вона спричинилася до гарячого захистусонетної традиції в нашій поезії, яким повіяло з перших сліврецензії Рильського. Та рецензія не публікувалася, і про неї,можливо, вже й забули колишні редактори «Молоді», єдинілюди, що тримали її в руках. Пропустивши те, що стосуєтьсямоїх віршів, читаємо; «... думаю, що не варто здавати «в архів»таку виплекану віками і геніями віршову форму, як сонет...Тим, хто вважає сонет віджилою, архаїчною формою, вартозгадати хоч би те, що вона належить до улюблених форм революційногонімецького поета Йоганнеса Бехера, що до неї разу раз звертався Іван Франко —і то для таких гостро сучасних