Літературознавство итиказ

голос ПРАВДИМову Григора Тютюнника можна порівняти з давньою гуцульськоюрізьбою, в якій нема перламутрових квадратиків,трикутничків, що їх у візерунок на дереві почали вкладатипізніше, ближчі до наших часів майстри. «Перламутрові», нацьорковівкраплення у текст прози, такі характерні для письменників,які б’ють на орнаментальний, національно-хутірнийефект, чужі або й ненависні для автора «Зав’язі». Його мова —в кожній фразі, в кожному реченні прозора, жива, рівна, незатерта,але й не словникова — відповідає стилеві мислення, вякому виступає чиста, жодним чужорідним елементом не пофальшованаправда життя.Хто чув, як Григір Тютюнник читав свої оповідання, тойзнає: жоден актор не міг з ним змагатися. Він цілком перевтілювавсяу свого героя, й було видно, що за допомогою перевтіленняі писалися ті оповідання. Але він знав (і в цьому йогонайбільша сила) не просто у всіх деталях народну мову — алей долю народну, бо ж вона була і його долею. Його пекла імучила судьба кожної людини, про яку він писав. Спочаткувін переживав її горе, її смуток, її подивування світом, дружбою,любов’ю, щастям, а вже потім наслідував і"і жести, інтонації,слова.Сценічний дар, яким славилася вся його шилівська родинаХтудулів, безперечно, був коренем його письменницького таланту.Герої Григора Тютюнника запам’ятовуються часто черезякесь прикметне слівце або через характерну вимову, як, наприклад,Нюра з однойменного оповідання, який кожне «р»вимовляє двічі, де треба й де не треба вживає паразитичнеслово «немов», або Артем Безвіконний, який говорить «пеемаш»(понімаєш), або Марфа («Три зозулі з поклоном»), якачекає від батька «письомце», або Оляна («Устим та Оляна»),яка свою хворобу називає «позіхи», або дядько Никін з однойменногооповідання, який любить при розмові приспівуватий говорить «кий» замість «який» і т. д. Та було б помилкоювважати, що мовна індивідуалізація, якою щедро користуєтьсянаш письменник, — головна серед інших його віртуозних умілостеймалювати образ людини. Ось той же Нюра дивиться насвіт «пісними очима», і це вже зовсім іншого, не імітаторськогороду індивідуалізація, хоч і вона немислима без надзвичайного,стефаниківського чуття мови, яким володів Григір