Літературознавство итиказ

я ж не лю блю їїз надмірної любови, —писав Франко, звертаючись до України, і так міг би сказатипоет про свою надривну і благородну зневагу до вітчизни, що,мов повія, любить обійми владного «хана» і вже не має праванавіть на те, щоб у сні побачити себе вільною і незалежною.Стращно читати Маланюка. Він водить нас над безоднею, звідкивіє морозяним туманом справжньої погорди до українстваяк покірливого невільницького духу з тавром зради і підлості.Поезія Маланюка, одначе, тим невмируща, що поєднує в своїйскорбності два погляди на українську націю — негативний іпозитивний, викривальний і звеличувальний. Кулішеве: «народебез путя, без чести, без поваги» збігається тут з Франковим:«Народе мій, замучений, розбитий». Вогнем ненависті прагнеМаланюк запалити тугу й печаль України, словом прокурорапідняти гідність підсудної, викликати протест, вибух честі йнаціонального достоїнства.Маланюк створив образ України, який ніколи не перестаневражати українське серце. Він поставив його в центрі Європи,та не на шляху з Заходу на Схід, а на дорозі з «варягів угреки», на путі, що її не бачили ні українські митці, ні українськіполітики впродовж багатьох століть. Він дав нам відчуттянашої забутої, загубленої в скіфській млі передісторії. НазвавшиУкраїну Елладою, він вивів з цього поіменування системуподібностей, що пов’язують ментальність нашого народу з давньогрецькимрозумінням життя, краси, доброти, справедливості.Маланюк розумів, що «розм’яклий випещений світ» античноїГреції, де найбільше захоплювались демократією і наукоюсамопізнання, не має спромоги вистояти в боротьбі з мілітарним,грубим завойовницьким Римом. Поетове серце тягнулосьдо України-Еллади, але його розум був на боці України-Риму.Київ бачився йому як столичний град з Капітолієм, що зверхньоставиться до «мандрівних» козацьких держав. Військовуміцність, лицарську традицію України Маланюк виводить відярої міді й сталі варягів, яких він, зрештою, небезпідставновважає батьками і творителями Києво-Руської держави.Маланюка не уявити без його інтимної лірики, без його знадзвичайною точністю намальованих херсонських степовихбезмірів, без його відчування природи, яке несподівано проблискуєв напружених політичною думкою рядках. Він майстерпортрета, короткого вірша, епічного полотна, всі формипоезії йому підвладні, всі настрої людські ним пережиті.Сьогодні мені ясно, що, намагаючись обернути темну свідомістьраба в розум господаря, малороса й хахла в державний