Літературознавство итиказ

д л я НАСІ ДЛЯ МАЙБУТНІХ ЧАСІВ’Є одна (зрозуміло, одна серед інших) прикмета поезії МаксимаРильського, що виявлялася за всіх періодів його творчості.Це органічний зв’язок натхнення українського поета з культуроюсвітовою, включеність його художнього мислення в загальнолюдськусферу, постійне вияскравлювання його духу нависотах спільного для всіх народів літературного неба. Вжеперша, написана 1917-го й надрукована 1918 року, його поема«Н а узліссі» являє героя, майже фотографію автора, якомузрідні «Софокл і Гамсун, Едгар По і Гете, Толстой глибокий іГюго буйний, Петрарчині шліфовані сонети і Достоєвський,грішний і святий».Деякі, й навіть мудрі, літературознавці звинувачували поетаза таку універсалізацію, називали його еклектиком, приписувалийому ідеологічну всеїдність. Не помічали, що, власне, вінхарактеризує Достоєвського, Толстого й Гюго, тобто розумієвідмінності між названими художниками. Та річ не в тому.Чим більше ми пізнаємо, які неоднакові (і насамперед в ідейномуплані!) письменники, що ними захоплюється герой ідилії«Н а узліссі», тим менше в нас відваги на те, щоб змінюватиабо скорочувати цей перелік імен. Молодеча жага масштабногознання загальнолюдської культури, природне засвоюваннянадзвичайним одиничним розумом пам’яті людства, яку ніщоне в силі погасити, — ось що означає згаданий реєстр. Навітьнайсумнівніше ім’я Кнута Гамсуна, трагічна дорога якого закінчиласяганебною співпрацею з німецькими фашистами(1918 року він був ще кумиром багатьох європейських інтелектуаліві реформаторів літератури), повинно залишитися вньому як суворе й потрібне нагадування про те, що людинаразом з честю втрачає талант.Але я назвав поему «Н а узліссі», щоб показати, як ще зюнацьких часів Максима Рильського починало висловлюватисяв його творчості велике польське патріотичне єство:Щ асливий, хто у присмерковій млі(Сказав Міцкевич), сівши при коминку,З товаришем із рідної землі*Виступ на сесії, присвяченій 90-літтю з дня народження Максима Рильського(Варшава, 22 березня 1985 р.).