Літературознавство итиказ

че думати про себе як про майбутнього письменника я почавтільки в студентські роки, і то не одразу, а десь уже на третьомукурсі філологічного факультету Львівського університету.Перший мій виступ у пресі —вірш «Дві ялинки», університетськагазета «За радянську науку», 1 січня 1951 року.Мого брата Петра розстріляли німецькі фашисти. Трагедіязалишила у моїй душі зарубки ненависті до вбивць і твердепереконання в тому, шо фашизм — це оголена й роздратованапаша шовінізму.Я знаю, поезія не може бути лише інструментом боротьби.В ній знаходять свій вислів пророчі, філософські, інтимні, благороднідумки й почування, вона — печальна й хвилюючаправда буття людської душі. Поезію творить любов, а не злоба.Ненависть —звіряче почуття, і, власне кажучи, ради того, щобвона зникла з людських взаємин, жертвували своїм життямвеликі подвижники й світочі доброти. Якщо в моїх творахприсутня ненависть, то це означає, що я жив у жорстокі йскладні часи.Ніколи я не відчував суперечності між своєю гарячою любов’юдо українського народу і такою ж любов’ю до іншихнародів і взагалі до інших націй. Мені здається, що священнеправо поета говорити від імені всього людства немислиме безйого любові до рідної землі, до рідної мови, до рідної національноїкультури.Конкретне діяння добра мене приваблює більше, ніж слово,діяльність якого не завжди відчуває автор.Я запалювався любов’ю до різних поетів світу і, бажаючинаблизити їх до свого народу, перекладав їхні твори українськоюмовою. Окремими книжками в своєму перекладі я видавпоезію Хосе Марті, Христо Ботева, Мірдзи Кемпе, ТамазаЧіладзе. Я немало енергії віддав журналові «Всесвіт», будучисім років його головним редактором. Ця робота навчила менебагатьох речей, розширила мій кругозір. Статті, кіносценарії,нариси, над якими я трудився, відняли, можливо, найдорожчігодини у моєї поетичної музи. Невтомність Івана Франка, йогорозум і громадянська відвага були й будуть для мене недосяжнимиприкладами.Пишу я нелегко. В сучасній українській літературі, частиноюякої є мої книжки, працюють видатні й великі майстри.Мене тішить, що вони є також серед мого покоління і середмоїх друзів молодшого за мене віку. Я вчуся в них, а так самов багатьох інших зарубіжних літераторів, але не писати, а дивитисяй бачити, шукати й знаходити головне, ради чого приходитьлюдина в цей світ.