Літературознавство итиказ

... Що ми єму завинилиНа білому світі,Недоброму тому богу,Кривавому кату?Ці рядки — не вияв атеїстичного світогляду ноета. Федьковичпіднімається як митець до розмови з Богом, вимагаючимилосердя й справедливості, розуму й співчуття від «керівногоначала» світу, а, не знаходячи цього навкруг себе, проклинаєвседержителя та його земних, лицемірних слуг.Поезія Федьковича має сильний заряд загальнолюдської іреволюційної вартості; перейнята стражданнями великої і щироїдуші, закохана в свободу, вона діє й сьогодні, й жодноїпилюки на ній не видно, як на горах наших зелених, що їхумиває своїми дощами кожна весна.Майже всі, хто писав про Федьковича, ставлять його прозувище за поезію, але такий підхід мало що вияснює, бо письменникатреба оцінювати не тим, як він вивищився над собою,а тим, що нового дав літературі. Справді, за стилем, довершеністюкомпозиції, дивовижною, сказати б, передстефаниківськоюлаконічністю, а головне, за життєвістю й нешаблоновістюхарактерів оповідання Федьковича належать ніби іншомуавтору, взагалі іншій, ближчій до нас добі.З творами Квітки-Основ’яненка та Марка Вовчка проза великогобуковинця пов’язана способом викладу, подібним емоційним,трохи сентиментальним колоритом, але в ній повнішеокреслюється непокірність, бурхливіше кипить енергія моральногопротесту. Навчаючись у згаданих корифеїв українськоїпрози, Федькович не загубив своєї вдачі, свого кипучоготемпераменту. Точно, як завжди, говорить Франко про головногогероя Федьковичевих оповідань: це — «народ... що любуєтьсяв пишнім убранні, в зброї, в стрілецтві, народ лицарський,котрий дуже пильно дбає про свою честь».Пружина драматургії майже кожної Федьковичевої оповідкивикувана з твердого матеріалу: його не зігнеш, ним не покрутиш.В непримиренності з підлими людьми, з лютими обставинамижиття виявляються його пристрасні характери, якісповідують на кожному кроці гасла: любов або смерть, щастяабо смерть, правда або смерть! Романтичний максималізмФедьковича — не фальшива монета, а щире й карбоване золотогуцульської свободолюбної й гарячої натури. Але в нійписьменник вислідив ще одну рису —особливий гатунок гордості,яка спонукає людину мститися не за свою, а за чужукривду. («Серце не навчити», «Сафат Зінич»). Деякі давнішій теперішні критики сором’язливо, якось проти власної волі