Літературознавство итиказ

доктори та кліматичні умови, але не було такого місця на землі,де вона могла б забути біль уярмленої, потятої кордонамиУкраїни, який сушив її більше, ніж власний туберкульоз.Страшно подумати, але без власного страждання, яке було кароюплоті й духу цієї жінки, не мали б ми поетеси такої сили —зі спокою й радощів генії не народжуються.Писалося їй важко. Стан творчого надиху був ненастанноюборотьбою з «відьмою-гарячкою», —майже з кожним натхненнямдо Лесі Українки приходила візія смерті, і ніщо так неможе дивувати, як те, що життєствердне світовідчування поетесиє ніби здоровим і сяйливим крилом птиці, яка в другому,наскрізь пробитому крилі, відчуває з кожним помахом гостребоління, «я тільки тоді, — писала вона, — можу боротись (чискоріше забувати про боротьбу) з виснаженням, високою температуроюй іншими пригнітаючими інтелект симптомами, колиліене просто гальванізує якась idee fixe, якась непереможнасила. Юрба образів не дає мені спати по ночах, мучить, якнова недуга, оттоді вже приходить демон, лютіший над усі недуги,і наказує мені писати, а потім я знову лежу zusammengeklapft,як порожня торбина».Але якщо хворобу можна було перемагати бодай тимчасовополум’ям фанатичної пристрасті, то важко було відкинути відсебе читацьку тишу, «пустиню без відгуку», або — ще гірше —глупоту відгуків, на які здобувалися українські сентиментальніхуторяни, що, не люблячи поетеси за незрозуміле для них думання,прикривали своє духовне убозтво фальшивими похвальбамина її адресу.Знаменита стаття Івана Франка, де шевченківські, найвищів нашій літературі, критерії були прикладені до її творчості,оживляє порожнечу, створену за життя Лесі Українки навколоїї імені мовчанням або недоречним бурмотінням літературноїкритики. «Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте,кайдани порвіте» Україна не чула такого сильного, гарячого тапоетичного слова, як із уст сії слабосилої хорої дівчини», —писав точно й окрилено Іван Франко. Сьогодні, можливо, неварто було б наводити цих широкознаних, хрестоматійнихслів, але вони, а ще більше слова того ж таки Івана Франкапро Лесю Українку як про «трохи чи не єдиного мужчину» навсю тогочасну соборну Україну й досі породжують критичнийконтрапункт у працях деяких літературознавців. Мовиться, щоІван Франко схарактеризував лише одну сторону таланту ЛесіУкраїнки, а другу — тендітну, жіночо-лагідну, інтимно-ліричну— поминув. Звичайно, він поминув багато ніжних Лесинихтворів (деякі з них, щоправда, були написані після 1898 року,