Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

трагедії. Щоправда, в тогочасних відгуках не знайдемо конкретних літературних
паралелей, хоча вони й напрошуються, відтак, повз увагу критики пройшло
використання автором тих формотворчих здобутків, якими збагатився давній
жанр упродовж своїх трансформацій у часі. Передусім «Сава Чалий» нагадує
про трагедію класицизму, оскільки драматична колізія тут реалізує саме етичний
конфлікт, а архітектоніка майже не порушує класицистичних «єдностей»; також
очевидною є близькість п’єси до жанру історичної драми, що розробляли зосібно
О. Пушкін і О. К. Толстой; третю лінію тяжіння становлять зразки української
історичної драми, подані Т. Шевченком та М. Старицьким.
Зі спогадів про виставу трупи П. Саксаганського та І. Карпенка-Карого зрозуміло,
що провідний мотив п’єси (новий для української історичної драми) — народ
та його вожді — був розкритий у дії послідовно й багатоаспектно. Дві вершини
конфлікту уособили Сава Чалий (М. Садовський) і Гнат Голий (П. Саксаганський),
наочно протиставлені один одному. М. Садовський наголошував на поміркованості
й нерішучості Чалого, на його схильності до ідеалізації людей та подій. У його трактовці
Сава ставав зрадником, бо вирішив бути примиренцем, був готовий на компроміс
із Потоцьким (І. Карпенко-Карий) заради збереження привілеїв козацтва.
Натомість Голий П. Саксаганського вражав цілісністю натури, безкомпромісністю
вчинків, твердістю слів. Посутня кульмінація вистави наставала у першій картині
третьої дії, коли нерішучість і вагання Чалого змушували гайдамаків обрати замість
нього іншого отамана — Голого. У фіналі Гнат П. Саксаганського виростав
у справжнього героя, виголошуючи вирок Саві Чалому «від імені громади, випоминаючи
всі кривди, що той заподіяв народові». В його суворому голосі «звучала
і пересторога зрадникам, і біль та скорбота по загиблих товаришах-гайдамаках» 3 .
І. Мар’яненко пізніше згадає ще двох виконавців цієї вистави: М. Заньковецьку
в ролі Зосі — дружини Чалого, якій вдалося «зігріти» не надто виразний образ
«великою теплотою свого таланту», та І. Карпенка-Карого в ролі Потоцького,
який, попри простоту і щирість, здався дописувачеві непереконливим, позаяк
« нагадував скоріше посполитого, ніж можновладного польського пана» 4 .
Зрозуміло, М. Садовський, «найулюбленішою галуззю творчості якого був історичний
героїчний репертуар» 5 , не міг оминути своєю увагою трагедію «Сава
Чалий» — відтак, залучив її до репертуару стаціонарного українського театру,
заснованого ним 1907 року. Проте, лише цією відповідністю смакам художнього
керівника колективу роль історичної драми І. Карпенка-Карого, безумовно,
не вичерпується. Робота над «Савою Чалим» дозволила М. Садовському зайвий
3
Мар’яненко І. Минуле українського театру. — Х., 1953. — С. 152.
4
Там само. — С. 151–152.
5
Василько В. Микола Садовський та його театр. — К., 1962. — С. 30.
І. Карпенко-Карий «Сава Чалий». Трупа П. Саксаганського та І. Карпенка-Карого, 1900. Cцени з вистави
розділ перший УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР 1900-х НА ШЛЯХАХ ОНОВЛЕННЯ ПАРАДИГМИ «ПСИХОЛОГІЧНОГО РЕАЛІЗМУ»
20
марина гринишина І. КАРПЕНКО-КАРИЙ «САВА ЧАЛИЙ»
21