Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

Вона пересувалася на негнучких кінцівках, як на ходулях. Невдалий рух, гепнулася
— і (що за диво!) випросталася, ніби «Ванька-встанька»! Навіть лорнета
не загубила. І кокетливо-вередливо проспівала «в ніс»: «Ах, боже мій. Тепер це
ж єдиний мій заробіток — «г»… Самим «г» я тепер і живу».
А от і Мока — у полотняній артистичній блузі до колін, у постолах, полотняних
штанях, стягнутих мотузками, із довжелезним синє-червоним шарфом. Чим тобі
не П’єро! Ясна річ, особливий, химерний П’єро. Погляд задумливий, вираз очей
сумний, проте — спрямований у далеку далечінь. Мока злітав, прямуючи у незнане
майбутнє, злітав, не розбираючи шляху. Розгін. Стрибок. Широкий жест
рук-крил. Погляд невидющий, каламутний від мрій. Дитячий захват переповнював
хирляві груди, розпирав їх, здавалося, піднімав легеньке тіло Моки у повітря,
заважаючи ступити ногами на грішну землю. Тремтячими губами, із захватом герой
О. Стефанова нашіптував солодкозвучні українські вірші, не помічаючи, що
він сам був чужим усім і кожному у цій виставі. Бідний, бідний Мока! Бідна, бідна
укрмова!
Закоханість Моки в українське слово виглядала дивною на тлі безумств міщанського
гармидеру. Та й сам він — то злякає, глянувши якимсь «поприщинським»
оком, то здивує всім своїм виглядом, нагадавши курбасівського Хлестакова,
який, за словами О. Дейча, був «трагічним П’єро російського та українського
театру». Не випадково глядачу на думку часто спадав Гоголь — найближча літературна
рідня М. Куліша: одні й ті самі хмільні й живлячі соки грали в їхньому
слові, напрочуд переконливо звучали «неправильні» мовні звороти. А скільки
переможного комізму було в беззастережно правдивих ситуаціях! Чого вартий,
приміром, в епізоді «уроку правильних проізношеній» самий лише монтаж реплік
тих, хто товкмачив «Пахнет сеном над лугами» і тих, хто вчив «Під горою
над криницею»!
На сцені спочатку звучав один дует, потім — інший. Нарешті вони накладалися
одне на одне, змішувалися у гранично смішному квартеті. Кожна фраза — майже
клоунська реприза. Коли уроки перетворювалися на брутальну сварку, героям
за якийсь час забракло слів і вони переходили на мову жестів. Тих жестів щомиті
більшало. Вони «перепліталися», зливалися у суцільну пластичну «кашу».
Нарешті, пари кидалися назустріч одна одній, намагаючись витіснити суперників
з «поля бою». «Русифікація!» — кричали перші. «Українізація!» — відповідали
другі. Зіткнулися — бах!.. І закрутилися у спільному танку.
А на підході не забарилися головні сили — «зброя великого калібру» — тьотя
Мотя і дядько Тарас. Перша (плюшева жакетка, чорнобурка, на спідниці розріз
до філейної частини) — одразу викликала Моку на дискусію. Боже правий, яка
ж до болю знайома картина! «Дайте мені слова!» — «Жодних слів! Дискусію закінчено».
— «Та я ж голосував з додатком». — «Жодного додатка… Голосую!
Хто за мою пропозицію» Знову загаласували,
заголосили, зчепилися, пішли
«стінкою» одне на одне. Зіткнулися
нарешті… і в спільному танку закружляли
по сцені. Так-от і дотанцюються
до апофеозу.
Це не хресний хід і не першотравнева
демонстрація, це з чадами та домочадцями
простував сценою герой
І. Арнаутова, несучи, яко рукотворного
Спаса, міську газету в рамці ще від
царського портрету. Урочиста подія —
оголошення про зміну прізвища — потребувала
неабиякого ритуалу. «Хай
живе Мазенін!» — скандував керований
Миною, вкрай збуджений гурт. «Хай
живе Мазайло-Квач!» — намагалися
їх перекричати Мока О. Стефанова,
дядько Тарас О. Любченка та Уля М. Куліш «Мина Мазайло». Харківський інститут
О. Приступ. Але перші, мабуть, були культури — Харківський академічний український
горлатішими. Тим паче, що персонажі
драматичний театр ім. Т. Шевченка, 1989.
цієї вистави взагалі звикли брати своїх
Тьотя Мотя — О. Стеценко
опонентів, як-то кажуть, «на голос».
«Мазенін — схоже на Єсенін!» — верещала лялечка Рина, вкрай збуджена перспективою
стати «справжньою баришньою». «Жодна гімназистка не хотіла гуляти
— Мазайло! Репетитором не брали — Мазайло!» — замордовано стогнав
Мина, сподіваючись позбутися «тавра» родового прізвища. На всі боки кидався
по сцені герой О. Любченка, лементуючи: «Їхня українізація — це спосіб виявити
всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було». А Мока йому у відповідь,
надсадно: «Провокація. Хто стане нищити двадцять мільйонів самих лише
селян-українців, хто»
Відповідь на це, як виявилося, зовсім не риторичне запитання у виставі
О. Беляцького та А. Стародуба насамкінець отримували і герої і глядачі.
Не словом, а ділом відповідали на нього безсловесні у своїй масі «фізкультурники»,
одержимі «метою прекрасною, поки — неясною». Але у статусі «неясної»
їхня мета протрималася не надто довго. Події у родині Мазайлів переконали
мускулястих молодиків, що саме такі мини мазайли й ті, хто обабіч них,
стоять на заваді «світлому майбутньому». Відтак непохитні у своїй рішучості,
переконані у власній правоті й праві розпоряджатися життями інших людей
розділ другий УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР 1910–1930-х: ВІД ІНТЕНЦІЙ МОДЕРНУ ДО УТВЕРДЖЕННЯ «СОЦІАЛІСТИЧНОГО РЕАЛІЗМУ»
364
наталя єрмакова, ірина чужинова М. КУЛІШ «МИНА МАЗАЙЛО»
365