Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

існувати. На нашу думку, «Казку про
Моніку» вивели під світло рампи «великої»
сцени виключно з кон’юнктурних
резонів: вистава мала шалений успіх, насамперед
у молодіжної аудиторії, тоді
як деякі спектаклі поточного репертуару
Театру російської драми продавали
у «навантаження». Утім, погодимося
з В. Жежерою — у просторі самої вистави,
безумовно, накопичувалося оце
передчуття витіснення, передчуття неможливості
існування, яке звучало ніби
одна з сильних драматичних нот усього
видовища. Іншими словами — драма
всередині драми.
В основі п’єси С. Шальтяніса та
Л. Яци нявічуса лежить простий любовний
трикутник: дівчину кохають двоє
друзів, вона вибрала одного, але заміж
С. Шальтяніс, Л. Яцинявічус «Казка про Моніку». вийшла за іншого. Народжуючи дитину
від коханого, Моніка померла.
Моніка — Л. Куб’юк, Роландас — А. Хостікоєв
Проте, невибаглива, місцями до банальності,
фабула розгорталася у спектаклі за доволі складною естетичною формулою,
в якій заглибленість у психологію головних героїв рядувала з використанням
прийомів «епічного» театру. Розгорнуті музичні лейтмотиви Г. Купрявічуса
й вокально-хореографічна партитура Б. Каменьковича також входили як органічні
складники до стилістики поетичного театру, обраної В. Малаховим для переказу
чергової любовної історії. Однак оповита цим «серпанком» оповідь про нещасливе
кохання ніби розправляла крила, піднімаючись над мелодраматичною звичайністю
й сягаючи місцями трагедійної величі. Відтепер Моніка — Л. Куб’юк сприймалася
не як молоденька красуня, кинута коханцем-кар’єристом, але як символ
зрадженого кохання, а двоє друзів — ніби уособлювали дві стихії — бентежний,
наче вогонь, Роландас — А. Хостікоєв і спокійний, надійний, наче скеля, Юліус —
О. Ігнатуша. Вдвох ці герої однозначно виправдовували другу назву латвійського
мюзиклу — «Загоничі вогню».
Утім, безумовно правий В. Жежера, стверджуючи: вистава «поетичного» театру,
ніби сама поезія, погано піддається перекладу чи переказу. Критик пригадує, що
одним з прикметних відгуків на «Казку про Моніку» був вірш поета Станіслава Чернілевського,
який тоді служив монтувальником сцени у Театрі російської драми:
С. Шальтяніс, Л. Яцинявічус «Казка про Моніку».
Київський академічний театр російської драми ім. Лесі Українки, 1978.
Сцени з вистави, Юліус — О. Ігнатуша (праворуч)
Доволі цих пекельних ватр,
Цього запеклого двобою,
Я завтра викраду театр,
Немов акваріум — з тобою!
Вірш присвячувався Любові Куб’юк, але недоступність, непроникність усього
«акваріуму», на переконання В. Жежери, також прочитується тут, як образ цілого
спектаклю.
Тому вистава тоді, а тим паче зараз, не залишала загального естетичного
вражен ня, радше у пам’яті закарбовувалися її окремі моменти. І бурхливою глядачевою
реакцією вона завдячувала не художній вишуканості, але неймовірній щирості.
За словами В. Жежери, все тут народжувалося з нічого: не з досвіду, не з популярності
(якої ще ніхто з творців спектаклю тоді не мав), а просто від себе самих.
Оце-от — «від себе самих» — було для того часу настільки неймовірним, що публіка
просто непритомніла від щастя і горя водночас, бо неймовірне — завжди приречене.
Можливо, саме це й зробило виставу вирішальною для цілого покоління.
Скажімо, сценографія В. Кара шев ського була настільки незвичною, що тогочасна
преса охрестила «Казку про Моніку» «виставою без декорацій». Дійсно,
розділ третій УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР 1940–1980-х: ВІД УТВЕРДЖЕННЯ ДО КРИЗИ «СОЦІАЛІСТИЧНОГО РЕАЛІЗМУ»
710
марина гринишина С. ШАЛЬТЯНІС, Л. ЯЦИНЯВІЧУС «КАЗКА ПРО МОНІКУ»
711