Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

ся максимально дистанціюватися від цієї реальності, навіть нехтуючи авторськими
вказівками щодо сучасної обстановки та костюмів. Він переносить дію
у вигаданий, неконкретизований, уявний світ 4 — чорний кабінет зі сріблястими
дверима-вертушкою, оздобленими сецесійним орнаментом, в центрі (художник
— С. Ставцева), із так само пофарбованими сріблом поодинокими меблями,
у чор но-білих тонах із вкрапленнями бузкового й рожевого, у контурах ар-деко,
у су ворій геометрії мізансцен — багатокутники, периметри, діагоналі (режисер
з пластики — Д. Гогітідзе)…
І єдиний «гіпноз», якого тут, певне, треба було позбуватися — рештки «гіпнозу»
реалістичного психологічного театру, що до кінця 1980-х загалом встиг
добряче виродитися в удавану, наскрізно фальшиву життєподібність (з бутафорськими
пристрастями, побутовою говіркою та пошарпаними вигородками).
За висловом критика, п’єса Ж. Кокто є «парадоксом про акторську сутність» 5 .
Але правий також інший (на жаль, анонімний) дописувач, який стверджує, що
«тут (тобто у виставі — А. Л.) сюжет грає вторинну роль. Це парадоксально,
оскільки п’єса Жана Кокто будується на живій, меткій інтризі, бентежить непередбачуваністю
сюжетних ходів. Навіть у благополучному фіналі відчувається
каверза, лукава посмішка драматурга, готовність до авантюри та курйозу: однією
реплікою перевернути все з ніг на голову, аби зник стійкий життєвий сюжет, для
театру згубний Роман Віктюк залишає сюжет тільки як умовність, яка підказує
зміну внутрішніх станів персонажів вистави. «Ви занурили мене у пекель ну
безодню, а потім вивели з цього пекла», — можливо, ця репліка Естер і пояснює
багато що у задумі режисера. Цього разу Віктюк вибудовує у виставі складну художню
конструкцію, яку можна порівняти хіба що з архітектурною спорудою» 6 .
Відповідно, «сценографія Світлани Ставцевої формує основу цієї конструкції:
у ній храмова стрункість, непоказна естетична витонченість. На кону виникає
відчуття легкості, погляд та почуття наче прямують догори, здається, що перед
тобою — склепіння, що увінчує храм. Така атмосфера культової замкненості мимоволі
«викриває» прихований зміст і п’єси, і вистави, які оспівують театр як монастир,
вбачають «велич театру в тому, що його мерці підводяться у фіналі» (репліка
Естер)» 7 .
4
Власне, у світ Театру — зовні розкішний, а насправді домашній, затишний, трошки
облізлий, зі своїми «умовами гри», згідно з якими фарбоване «сріблянкою» дерево є візерунками
кованого металу, і нікого не дивує майже карнавальний грим на обличчях людей,
які тривають у звичайних життєвих ситуаціях.
5
Цыбульская А. В отблеске хрустальной ширмы // Вестник. — 1999. — 27 апр.
6
Студия «Аудиотеатр» А. Фараджева / http://www.audiotheatr.ru/music/svchud.html.
7
Там само.
Спочатку головна роль призначалася автором для видатної актриси Івонн де
Брай — тож і п’єса має репутацію «бенефісної» 8 . Як слушно зауважує критик,
«у самому виборі режисером драматурга визначилася рідкісна художня співзвучність.
У запрошенні на головну роль саме цієї актриси (А. Роговцевої — А. Л.)
— вгадана індивідуальність з палітрою психологічних напівтонів» 9 .
Дійсно, біографія Ади Роговцевої (при тому, що до того вона стала і народною
артисткою СРСР, і лауреатом усіх можливих премій) відчутно поділяється нині
на «до» і «після» «Священних чудовиськ» — своєрідного її Різдва. Довгими роками
її героїні та вона сама — через типаж і темперамент — найчастіше сприймалися
не стільки чимось індивідуально значущим, скільки втіленням соціального
запиту. Більше уявленням часу про жінку, ніж тим, чим жінка є і має бути насправді.
Цілковите розуміння власної природи та гідне її огранювання — ось що отримала
А. Роговцева у виставах Р. Віктюка. Це, звичайно, не могло виникнути з нічого:
було вже зіграно й «Варшавську мелодію», і «Насмішкувате моє щастя»
і «Пера Гюнта», і «Вишневий сад», і «Філумену Мартурано»… Та до «Священих
чудовиськ» А. Роговцева являла собою не те, щоб людину ряду, бо завжди існувала
трохи над ним, але не була чимось вповні окремим і самодостатнім. А Віктюк
та Естер поставили її принципово поза жодним рядом. Відтоді вона сама стала
собі законом та ієрархією.
Як справедливо зазначає О. Вергеліс, «Дама без камелій» та «Священні чудовиська»
— вистави кінця 80-х — початку 90-х — перетворили Роговцеву на естетський
феномен всеукраїнського масштабу То були незабутні миттєвості.
Віктюк ще не працював на конвеєр. Його вистави видавалися ексклюзивними витворами.
Глядачів «Чудовиськ» та «Дами» Роговцева обертала на своїх добровільних
полонених. Вони приходили на одну й ту саму назву по п’ять, десять,
двадцять разів поспіль 10 . В. Вульф писав про «Священні чудовиська» Ж. Кокто
у режисурі Р. Віктюка: «Лишилася у пам’яті одухотворена вистава, граціозна за
формою, без жодної моральної інфантильності, з гірким та відчайдушним сенсом
» 11 .
8
Саме в такому «форматі» її згодом грали, скажімо, у Центральному театрі Армії
у Москві до ювілею В. Васильєвої.
9
Цыбульская А. В отблеске хрустальной ширмы // Вестник. — 1999. — 27 апр.
10
У Києві навіть виникла унікальна міська традиція — відзначати цими виставами прихід
Нового року: «Священні чудовиська», а згодом «Даму без камелій» ставили в репертуарну
афішу 31 грудня, і зал не був порожній.
11
Вергелес О. Роговцева Ада Николаевна // Ювіляри України. Події та особистості
XXI cтоліття: Культура та мистецтво України. — К., 2008.
розділ третій УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР 1940–1980-х: ВІД УТВЕРДЖЕННЯ ДО КРИЗИ «СОЦІАЛІСТИЧНОГО РЕАЛІЗМУ»
796
анна липківська Ж. КОКТО «СВЯЩЕННІ ЧУДОВИСЬКА»
797