Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

Утім, вистава продемонструвала ще одну, не менш важливу тенденцію, що дозволяє
вписати її до явищ постмодерністичних, а саме — відкритість для різних,
навіть протилежних глядацьких тлумачень, коли, за влучною формулою Е. Бентлі,
«вся відмінність полягає не у самому матеріалі, а лише в його інтерпретації» 7 .
Приміром, автор цих рядків у першому, а відтак найбільш емоційно забарвленому
відгукові на прем’єру «…І сказав Б…» розшифровує закладений у виставу
режисерський «месідж» так: «Вистава може стати неабияким аргументом
для прихильників концепції «загибелі театру та культури взагалі». Бо у спектаклі
все побудовано на мотиві вичерпаності буття І знову розкладатимуть
на наших очах один і той самий пасьянс, і ми холодним оком стежитимемо за
послідовністю та якістю технічного виконання одних і тих самих елементів. І не
зостанеться у цих вправах місця таким старомодним речам, як «життя людського
духу» 8 .
Автори ювілейного видання «25 Молодих історій» С. Васильєв та В. Жежера,
навпаки, вважали цю постановку такою, що вписувалася до парадигми постмодерну
лише суто формально: «Теоретики відразу сліпо і спритно (за формальними
ознаками — цитування, тотальної іронії та іншої нісенітниці) індексували
виставу Більченка як типове постмодерністське явище. Тим часом, тут був
відсутній головний елемент постмодерністської естетики. В «…І сказав Б…»
не деконструювали світ і людину, а збирали їх. Розповідь про граничну некомунікабельність
завершувалася геніальною дифузією двох паралельних історій про
побутову відчуженість і ненависть. І, диво, герої різних текстів раптом виявлялися
близькими одне одному, вели природний діалог, на який були не здатні з тими,
хто поруч. І в цю мить можна було вимовити зашифроване у назві слово — Бог» 9 ,
відтак режисер та художник «зібрали з уламків амортизованих театральних
систем надзвичайно красиве видовище, мовою пародії зумівши розповісти про
трагічну бездарність ворожої до людини повсякденності і, розвінчавши, здається,
всі мислимі ілюзії, мали все таки мудрість не зруйнувати одну з найніжніших
та найкрихкіших людських надій — надію бути почутим і зрозумілим» 10 .
Н. Єрмакова зауважувала наявність у виставі потужної трагедійної теми:
«Трагедійні обертони вистави були присутні у вигляді певних візуальних знаків
майже на всьому її просторі. Таємне, загрозливе й незрозуміле виникало у вигляді
несподіваних фантомів» 11 .
Н. Казьміна визначала «…І сказав Б…» як «вбивчо іронічну та жорстоку фреску
нашого сучасного існування, у якому руйнуються — що найстрашніше — зовсім
не кордони та держави, а одвічні людські зв’язки, структура душі»; як «поему
соціалістичного екстазу», де, однак, «немає пафосу викриття, є лише жах
упізнавання та усвідомлення. Спокійна ненависть, холоднокровний аналіз, втома
почуттів та, як не дивно, жалість й усе-таки любов до своїх героїв, сірих та убогих
духом, калік та ницих душею» 12 .
Заради справедливості, слід зауважити, що сам режисер у цьому сенсі аж
ніяк не допоміг своїм потенційним інтерпретаторам. Якщо в «Археології» між
сценою та глядачем швидко встановлювався тісний, навіть інтимний контакт, то
починаючи з «…І сказав Б…» Більченко перейшов на іншу, більш агресивну за
засобами впливу та менш «прозору» щодо трансляції змістів модель стосунків
з публікою. «Це скоріше акція, — казав він про свою виставу. — Там все побудовано
так, щоб відторгнути цей світ. Можливо, це вийшло не так, як хотілося,
але, мені здавалося, зроблено все, аби допомогти глядачеві плюнути, обуритися
й піти з залу» 13 .
Київська публіка у цьому відношенні демонструвала більше зацікавлення,
аніж обурення, але очікування режисера одного разу таки справдилися — на показі
вистави у Севастополі в рамках фестивалю «Херсонеські ігри». Ось як описує
це свідок — сценограф А. Александрович-Дочевський: «Епізоди відбувалися
також на помості в центрі залу, що поділяв публіку навпіл. Отже, сидячи в кінці
залу, можна було спостерігати, ніби в кіно, накладання планів: однієї ігрової ситуації
на іншу, та ще й глядачів, котрі часом вельми гаряче протестували проти
ненормативної лексики тексту та незвично відвертого поводження акторів. Так
от, коли Віка Авдєєнко, вроджена клоунеса, роздягнувшись до пояса, походжала
помостом над головами глядачів, кумедно розкидаючи ноги та жахливим
суржиком обговорюючи зі своїм партнером різні способи статевого акту, у залі
раптом підскочив якийсь офіцер: він почав тупотіти ногами, волати й вимагати
припинити «возмутительное зрелище», геть не підозрюючи, що став його мимовільним
учасником. Більченко був у захваті: творча провокація вдалася!» 14 . Виклад
інциденту продовжують автори статті «Диво, створене з уламків»: «До залу зібралася
вишукана місцева публіка, ошатна, святкова. І раптом почула нецензурні
сварки паралізованої матусі із сином-алкашем і пари коханців, що ніяк не могли
7
Бентли Э. Жизнь драмы / Пер. с англ. В. Воронина. — М., 2004. — С. 378.
8
Липківська Г. Хай живе театр // Вісті з України. — 1991. — № 16.
9
Диво, створене з уламків // 25 молодих історій: Ювілейне ревю. — С. 71.
10
Там само.
11
Там само.
12
Там само.
13
Більченко В. Мене цікавить подія з людиною / Розмову вели М. Нiколаєнко,
Д. Котеленець // Укр. театр. — 1993. — № 4. — С. 16.
14
Александрович А. Однажды раздался звонок // 25 молодих історій: Ювілейне ревю.
— С. 116.
розділ четвертий УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР 1990–2000-х: У ПОШУКАХ СУЧАСНОЇ МОДЕЛІ НАЦІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ
824
анна липківська О. ШИПЕНКО «…І СКАЗАВ Б…»
825