Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

і батько! Народ коха, як лис курчатко, амінь!.. Уви… Єй-єй… Єй-єй!» — весь театр
здригався від сміху й оплесків. То аплодувала гальорка: слюсарі з «Арсеналу»,
студенти, які наймали кутки в підвалах або на горищі, на «сьомому небі» 27 .
Слід зазначити, що творцям вистави пощастило з першого разу створити
мало не взірцеву українську оперу-буф. Український театр, музичний за своєю
природою, до того часу звертався до традиційних жанрів опери та оперети
(«Різдвяна ніч», «Сорочинський ярмарок» «Утоплена», «Тарас Бульба»
М. Гоголя — М. Лисенка), водевілю та фарсу («За двома зайцями», «Як ковбаса
та чарка» М. Старицького, «По ревізії», «Пошились у дурні» М. Кропивницького,
«Розумний і дурень», «Мартин Боруля», «Сто тисяч» І. Карпенка-Карого).
Проте, на кону театру М. Садовського у виставі за «Енеїдою» український глядач
вперше побачив видовище зовсім нового жанру, дуже популярного в Європі
від останньої третини дев’ятнадцятого століття. Вмістивши український матеріал
і проблематику та європейську стилістику, «Енеїда» посіла чільне місце серед вистав
театру М. Садовського впродовж усього періоду його діяльності та лишила
помітний слід в історії вітчизняного театру в цілому.
Бібліографія:
1. Антонович Д. Триста років українського театру. — Львів, 2001.
2. Зеров М. «Енеїда», її літературний жанр // Зеров М. Українське письменство ХІХ ст.:
Лекції, нариси, статті. — Дрогобич, 2007. — С. 12–13.
3. Український драматичний театр. Нариси історії: В 2 т. — Т. І. — К., 1967.
4. Раєвська Ю. Цей труднодоступний легкий жанр «Енеїда» І. Котляревського —
В. Ва силька: від «Березоля до Одеської держдрами // Аркадія. — № 1 (11) — 2006. —
С. 54–57.
5. Раєвська Ю. Інноваційні моделі українського театру кінця 1910 — початку 1920 років.
— К., 2006. — С. 103–158.
Ю. РАЄВСЬКА
* * *
Для українських режисерів гумор, сатира — цінна традиція, яка пройшла
крізь віки. А от щодо бурлескного, пародійного жанру, то, яскраво виявившись
у класичній літературі ще з часів Г. Сковороди, на сцену він майже не потрапляв.
Втілення «Енеїди» І. Котляревського в театрі М. Садовського (1911 р.) було чи
не першою спробою опанувати бурлеск. Мовою цього іронічного жанру говорили
поодинокі вистави 1920-х років.
27
Тобілевич С. Мої стежки і зустрічі… — С. 98.
Тим відповідальнішою була робота над «Енеїдою» В. Грипича. Частково режисерські
прийоми цієї вистави походили від витонченої театральності ранніх
вистав режисера — «Пошилися у дурні» (Луцький театр ім. Т. Шевченка, 1949 р.)
та «Вій» М. Кропивницького за М. Гоголем (Тернопільський театр ім. Т. Шевченка,
1961 р.). Їх можна вважати своєрідними комедійними ескізами до «Енеїди» з такими
її барвами, як саркастична пародія, карикатура, фарс, буфонада. Де, головне,
режисер реалізував, говорячи словами Вс. Мейєрхольда, «прагнення увірватися
зі своїми власними принципами у драматургічний матеріал».
Це була вистава про любов. І в найконкретнішому розумінні слова — про любов
чоловіка і жінки, любов плотську, що дарує радість і приплив нових сил. Про любов
у ренесансному її сприйнятті, що не боїться відкритості, не соромиться природного
потягу.
І про святу батьківську любов до дітей. Анхіз (К. Параконьєв) не довго перебував
на сцені. Але як глибоко западало у серце кожне його ніжне, пестливе слово,
звернене до Енея, якою неудаваною була його турбота про сина.
І про любов в узагальненому, філософськи місткому значенні — як про духовний
дар, що визначає людське в людині, про любов як гуманістичний принцип життя,
стосунків між жителями нашої планети. Про любов до всього живого, до народу,
свободи, батьківщини.
Цю виставу можна назвати і жіночною і мужньою. Жіночності, лукавства, граційності
надавали їй Ведучі — дівчата, їхній шарм, пластика, сміх, гарні костюми. Це особливо
стосувалося першої частини, де оспівувалися любовні пориви Енея й Дідони.
Друга частина — батально-мужня. Вона про війну, її абсурдність і антилюдяність,
про ненависть до тих, хто її розпалює, про те, що любов можна захистити,
на жаль, битвою, кров’ю, втратами… Тут могутньо звучала епіка І. Котляревського,
сповнена думкою про історичну долю українського народу.
Відстань між часом створення «Енеїди» та її сучасним сценічним втіленням,
природно, продиктувала певні акценти, відбір фарб. На постановці не міг не позначитися
соціальний досвід народу. Тому й сміх набув тут особливої якості.
В ньому дзвінко відлунювала очисна та відроджувальна сила історичного поступу,
твердим і впевненим був мотив соціального оптимізму.
Сценографія вистави Л. Чернової та Н. Гомон вибудована за принципом пародійної
декоративності. На сцені двоярусна дерев’яна конструкція — за принципом
українського вертепу. Ще до початку дії при відкритій завісі й поодиноких звуках
оркестрових інструментів, що їх настроювали музиканти, глядачі розглядали цю
дивну споруду із незграбно збитих дощок. Сценографія тоді була «відчужена»,
з нею важко пов’язували майбутню дію. Оживляв, примушував декорацію діяти
вихід акторів — О. Гапона (Евріал) і В. Проніна (Низ), які, позираючи на глядачів,
ніби на давніх знайомих, розставляли на двох ярусах написи «Тут живуть люди»
розділ перший УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР 1900-х НА ШЛЯХАХ ОНОВЛЕННЯ ПАРАДИГМИ «ПСИХОЛОГІЧНОГО РЕАЛІЗМУ»
56
юлія раєвська, валерій гайдабура, галина фількевич І. КОТЛЯРЕВСЬКИЙ «ЕНЕЇДА»
57