Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

мати стара, жінка молода», і заводив пісню «про бідака-сірому, за яким «ніхто
не плаче, ні отець, ні ненька, ні жона його», і здавалося, «що тужить і стогне народне
горе, сирітство, наймитство, бо сам народ свою трагічну долю вклав у ці
пісні» 3 . Актор давав зрозуміти, що рішення Івана — абсолютно свідоме, прийняте
всупереч його страху перед солдатською шинеллю. Наче малу дитину Іван —
М. Крушельницький колисав на руках вишиту сорочку, яку сором’язливо тихо
просив Одарку йому подарувати, і, ледве стримуючи сльози, прощався не тільки
з подружжям, але із самим собою колишнім, тим, хто усмішкою та дотепом пересилював
будь-яку біду.
Граничної виразності образу Івана М. Крушельницький домагався усіма
можливими засобами акторської палітри: йшли в хід і жест, і багата модуляціями
вимова, і хода, і пантоміма, і варіативна народна пісня (і весела, і та, що
«йде до самого серця», «колупає тобі душу»), і танець. Коли у другій дії Іван
— М. Крушельницький пускався у танок, то всі усвідомлювати — це був «танецьвиклик,
танець, у якому Іван знущався над своїм горем, скидав його з себе,
як драну сірячину, і сміявся — гірко, крізь сльози, однак, сміявся» 4 . Згадуючи цю
роботу актора, його товариш по виставі О. Сердюк назве образ Івана — «шедевром
творчості й акторської майстерності» 5 .
У характері Семена, створеному Д. Антоновичем, переважали «чисті» кольори.
Він був людиною прямою, чесною й гордою, не схильною до сентиментів.
Актор демонстрував еволюцію характеру свого героя, акцентуючи здатність
Семена лишатися морально стійким і чистим душею всупереч жорстоким життєвим
випробуванням.
Найперше, що впадало в око в характері Микити Гальчука, — це безкрає
зухвальство і зверхність у ставленні до оточуючих. Спочатку глядачі чули
Микиту — з-за лаштунків лунав сильний баритон і зі словами «Вулиця гуде,
то козак іде. А ти, дубе, розвивайся. На козакові аж два жупани. Ти, дівчино,
не важся», — на сцену виходив ставний чоловік із молодецькою чуприною під
смушковою шапкою, у синьому жупані, накинутому на плече, із тонкими вусами,
що зміїлися по обличчю. За узагальнюючим визначенням А. Горбенка,
актор у цій ролі був «лаконічним і яскраво характерним» 6 . Водночас, згідно
з ідейною настановою вистави, О. Сердюк підкреслював «класову основу» характеру
Микити, яка обумовлювала його почуття та вчинки. Розкриваючи об-
3
Сердюк Лесь. Роздуми й нотатки актора. — К., 1989. — С. 139.
4
Танюк Л. Марьян Крушельницкий. — С. 124.
5
Сердюк Л. Роздуми й нотатки актора. — С. 134.
6
Горбенко А. Харківський академічний драматичний театр імені Т. Г. Шевченка. —
С. 97.
М. Кропивницький
«Дай серцю волю, заведе в неволю».
Харківський академічний український
драматичний театр ім. Т. Г. Шевченка, 1936.
Іван Непокритий — М. Крушельницький
раз поступово, вмотивовуючи його через виразні деталі, актор у цьому русі
акцентував декілька моментів. Першим був епізод сварки з парубками: Микита
— О. Сердюк довго стояв перед ними, мовчки дивлячись, ніби розмірковуючи,
з якими словами краще до них підійти. Але звична зверхність у ставленні
брала гору і замість зробити крок назустріч він зі злістю, наче плювки, жбурляв
собі під ноги лушпиння від насіння. Аж ось Микита — О. Сердюк відчував
погляд Одарки — В. Чистякової, і миттєво в його очах спалахували водночас
біль та щастя. Цей гордовитий чоловік схилявся ледь не додолу, переступаючи
поріг Одарчиної хати.
Дізнавшись, що втратив кохання назавжди, Микита — О. Сердюк буквально
скаженів — очі спалахували страшним гнівом, несамовитий стогін рвався з вуст…
Останню сцену актор грав так, ніби його герой, втративши силу та гордість, тим
самим вчиняв самогубство. Микита — О. Сердюк без жодного слова припадав
до землі і завмирав непритомний.
У характері Одарки В. Чистякова підкреслювала скромність, щирість та жіночність.
Ці «милі, щирі інтонації» зробили її Одарку найпривабливішим образом
вистави: « її горем, а потім її тихим щастям разом з нею живе і глядач»,
— із захопленням писав О. Копиленко. Він стверджував, що, підкресливши
розділ другий УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР 1910–1930-х: ВІД ІНТЕНЦІЙ МОДЕРНУ ДО УТВЕРДЖЕННЯ «СОЦІАЛІСТИЧНОГО РЕАЛІЗМУ»
416
марина гринишина М. КРОПИВНИЦЬКИЙ «ДАЙ СЕРЦЮ ВОЛЮ, ЗАВЕДЕ В НЕВОЛЮ»
417