Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

натякові на конфлікт Войницьку — Н. Ужвій охоплювала трясучка — все її
опасисте тіло починало тремтіти від хвилювання і страху. А поблизу Вафля —
Є. Пономаренко, заламуючи руки, «плачучим голосом» просив не картати Єлену
за її вірність чоловікові та не псувати гарні стосунки. Або з розчуленою усмішкою
говорив про «невимовну насолоду» від споглядання красот навколишньої
природи і про те, що давненько в маєтку не готували локшини. Ця схожа на панцир
ласкавість і задоволення життям чимдалі виглядали вже зовсім нарочитими,
тому фрази Телєгіна — Є. Пономаренка, адресовані до няньки: «Сьогодні вранці,
Марино Тимофіївно, йду я селом, а крамар мені услід: «Гей, ти, нахлібник! І так
мені гірко стало!» — сказані стиха, якимсь внутрішнім, від серця, голосом, були
наче довгоочікуваний ковток свіжого повітря: давали надію, що душа цієї людини
не остаточно вмерла, що не з кожного окрику він готовий «затикати фонтан»
і що Вафля дійсно втратив тільки щастя, але його гордість лишилася із ним.
Обличчя Войницької — Н. Ужвій також переважно осявала ласкава усмішка,
навіть сина, котрий тепер — от прикрість! — декларативно відмовлявся від минулих
«переконань», вона вичитувала тоном, яким, напевно, колись давно сварила
маленького Ванюшу за збиті коліна. Не думаю, що бік Серебрякова Войницька —
Н. Ужвій приймала свідомо 5 , вся справа була у тому, що вона і професор — одним
миром мазані: обоє стільки років поспіль примудрялися «забивати голову схоластикою»
і не бачити нічого довкола себе. А любий син, з яким прожито майже
піввіку, тепер вимагав від неї неможливого: визнати, що і папери Серебрякова,
які вона переписувала, і книги, які вона перекладала для нього, і безліч брошур,
які перечитала за двадцять п’ять останніх років, повсякчасно готуючись викласти
професорові свою думку, раптом стане в нагоді! — все це було надаремно,
що життя, яке здавалося їй сповненим гідних «справ», було змарноване. «Жан,
не супереч Олександрові. Повір, він краще за нас знає, що добре, а що погано», —
цими словами Войницька — Н. Ужвій не просто закликала сина припинити сварку,
ними вона ніби заклинала майбутнє, заздалегідь відхрещуючись від будь-яких
можливих негараздів. Бог ніби почув її молитви: у фіналі Войницька — Н. Ужвій
застигала у кріслі із незмінною брошурою в руках та із безліч разів баченою блаженною
усмішкою на обличчі.
Однак, хіба тільки вони — ті, хто, як не козирсь, вже їдуть з ярмарку, намагалися
уникати справжнього життя, створювали собі іншу — ілюзорну — реальність
А як же Соня — Н. Гіляровська — нібито вельми твереза і прагматична
молода жінка Здавалося, вона може дати відсіч батьковим примхам (– Може, це
комусь і подобається, а мене увільни, зроби ласку), усовістити Астрова (– Самі
пийте, якщо вам це не гидко, але, молю, не давайте пити дядькові), змусити Єлену
5
Гаевский В. Голос Чехова… — С. 45.
А. Чехов «Дядя Ваня». Київський академічний український драматичний театр ім. І. Франка, 1980.
Войницький — Б. Ступка
перейматися її, Сониними, думками про молоду мачуху (– Ти з самого нашого
одруження не припиняла карати мене своїми розумними підозріливими очима)…
Але чи не від самого початку дії якось ненароком ставало зрозуміло, що пустище,
сінокіс, господарські клопоти і стосунки із домашніми — це не все, чим
переймалася Соня — Н. Гіляровська. Цьому віддавалися сили й розум, а душа
жінки була зайнята іншим — Астровим. Про доктора, вочевидь, вона думала постійно,
коли він приїздив — турбот ніби більшало удвічі, коли його не було —
чекала на приїзд, подумки перебираючи подробиці їхніх попередніх зустрічей.
Посутньо, все інше, не пов’язане із доктором, — рухи, дії, вчинки, думки — для
Соні — Н. Гіляровської означало виконання раз і назавжди встановленого ритуалу
в очікуванні на якесь інакше життя — у майбутньому. Це там буде «все
не бо в алмазах», там співатимуть янголи, і там життя нарешті стане «тихим, ніжним,
солодким, наче ласка». І там у якусь прийдешню годину вони будуть разом.
От про це було Сонине «вірую», от цього вона просила у Бога, благаючи, щоб
Він зжалився над ними всіма.
розділ третій УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР 1940–1980-х: ВІД УТВЕРДЖЕННЯ ДО КРИЗИ «СОЦІАЛІСТИЧНОГО РЕАЛІЗМУ»
718
марина гринишина А. ЧЕХОВ «ДЯДЯ ВАНЯ»
719