Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

і «Тут живуть боги». Саме від цього іронічного моменту «домовленості» починалася
взаємодія всіх театральних елементів «Енеїди» між собою і з глядачами у залі.
Цій декораційній моделі, здавалося, не дуже була потрібна коробка сцени.
Її можна було вивезти на міську площу і просто неба грати виставу. Тоді особливо
наочною стала б її образна думка: земляни злиті з природою, їхній життєвий
простір широкий і благодатний, а боги живуть на обмеженій і, певно що,
викраденій території. Це тісний і незручний загін, де збіговисько вседержителів,
побачене в сатиричній ситуації «комуналки», плодило чванство, лицемірство,
святенництво, небезпечні інтриги, з яких народжуються всі лиха людей.
У музичному оформленні вистави використаний принцип мюзиклу.
Композитор Ю. Коваль досяг вдалого сплаву сучасних «шлягерних» мелодій
з темами фольклорного походження. Музика вистави була то епічно-розлогою,
то бурхливо-експресивною, заповзято-бравурною, ніби мінливий характер, настрій
і серцебиття людини…
Поетичне узагальнення відчувалося в усьому: в акторських виразних засобах
(гротеск, буфонада, ексцентрика, трагіфарс), у побудові мізансцен, в осмисленні
побутових подробиць.
Сцени любові Енея (В. Сумський і В. Кропивницький) і Дідони (Н. Шиян) — одні
з найяскравіших і гармонійних у постановочному та музичному аспекті. Вони
йшли у прискореному ритмі. Адже пристрасть героїв схожа на лихоманку. І коли
ми бачили Енея і Дідону, котрі спали… стоячи (!), цей гумористичний штрих мав
реальне підґрунтя: героям ніколи…
У складному за структурою стилі вистави головними жанровими барвами були
лірика, героїка, гумор і сатира. Народжували ліричне начало у першій частині
виходи Дідони, Анхіза, дівчат Хору. Щодо гумору, то він був і пустотливодоброзичливим
(пригоди ватаги Енея), й елегійно-драматичним (зустріч у пеклі
Енея та Дідони), водночас ущипливо-ядучим, із домішкою сатири, коли у виставі
йшлося про речі, які народний глузд і мораль заперечують як потворні.
Пекло у виставі В. Грипича подане у формі співочо-танцювального ревю, в досить
іронічному, але й незлобивому настрої.
Вхід нижнього ярусу ставав схожим на охоплену полум’ям хижу пащу. Разом із
черговим спалахом вогню, що осявав усе навколо зловісним чорно-кривавим відблиском,
нова група грішників викидалася, мов лава із кратера вулкана, на авансцену…
Можливо, хтось поставить «Енеїду», наповнивши саме сцени пекла злободенними
алюзіями. Адже міг В. Маяковський закликати: «В майбутньому всі, хто
грає, ставить, читає, друкує «Містерію-буф», змінюйте зміст, — робіть зміст її
сучасним, сьогоднішнім, цюхвилинним» 28 .
28
Маяковский В. Театр и кино: В 2 т. — М., 1954. — Т. 1. — С. 211.
Найгостріше жало сатири проймав образ бундючно-агресивного Турна, якого
В. Шинкарук наповнював не лише вибуховою сценічною енергією, а й тупістю
та підступністю. Ниточка від агресивного запалу Турна тягнулася аж до богів.
Конкретна побутова образність сцен, в яких діяли боги, створювала гумористичний
настрій: біля ніг Зевса завжди бутель з сивухою, яку він заїдав оселедцем;
дощ — поливання із садової лійки; вітрів скликали дмуханням у дитячий ріжок;
на землю боги незграбно спускалися, як з горища сільської хати, по драбині…
Сатира у сценах на Олімпі найбільш живилася бурлеском, пародіюванням нікчемних
рис тих, хто уявляв себе взірцем творіння. Хтивий Еол (Г. Антоненко),
безвольний Зевс (Г. Клейзмер), інтриганка Юнона (Т. Мірошниченко) і хитруха
Венера (Г. Олексишина), пияк Меркурій (В. Семененко) складали мальовничу «небесну»
групу, що врешті-решт призводила до кривавої борні між Енеєм і Турном.
У виставі оживала комедійна пластика і колорит поеми І. Котляревського.
Цікаво замислена режисером, композитором, балетмейстером К. Аппаком
і талановито виконана артисткою А. Карпенко роль Сивілли. Відьма представлена
старезною за віком, але з молодою, активною плоттю. В ній загадкова інфернальність
і дволикість гоголівських відьом-перевертнів, по-оперетковому
бравурна рухливість і музична пластичність.
Посередниця спілкування між живими і мертвими, Сивілла зробила свою «дефіцитну»
роботу статтею неабиякого прибутку. Користолюбство, хабарництво
знайшли у цьому образі яскраво сатиричне вираження. Сивілла — А. Карпенко
— мітка та енергійна, ніби корозією, роз’їдена вульгарністю духовно й тілесно.
Комедійно-сатиричні пласти вистави активно взаємодіяли з її народногероїчною
стихією. Бурлеск відтіняв героїку другої частини вистави, не зливаючись
з нею. Героїчне звучало всерйоз. На думку критика Н. Велєхової, котра
дивилася «Енеїду» у липні 1979 р. на гастролях театру ім. М. Щорса у Москві, «у
виставі знайдено точну міру жартівливого і серйозного». Знявши іронію з героїчного,
театр пунктиром накреслив лінію, яка духовно споріднює день учорашній
і сьогоднішній.
Апофеоз героїки — фінал. Еней, прогнавши богів з Олімпу, поселяє там людей.
Ніби пам’ятник мужності сприймалася постать Енея та його друзів по зброї
на вищій площині декораційної конструкції. Внизу, на сценічному помості, глибоким
півколом від лівого до правого порталу розташовувалися у різнобарвних
костюмах усі учасники спектаклю, які співали гімн народу-переможцю. У контексті
вистави, її образної мови ця мізансцена прочитувалася як пластична метафора.
Палала радісними кольорами і звуками яскрава веселка Хору.
В. ГАЙДАБУРА
розділ перший УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР 1900-х НА ШЛЯХАХ ОНОВЛЕННЯ ПАРАДИГМИ «ПСИХОЛОГІЧНОГО РЕАЛІЗМУ»
58
юлія раєвська, валерій гайдабура, галина фількевич І. КОТЛЯРЕВСЬКИЙ «ЕНЕЇДА»
59