Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

порушить відпочинок дивного суб’єкта, який задрімав біля одного з рулонів. Глядачі,
які тим часом займають свої місця в залі, вольовим рішенням театру (насамперед
Д. Лідера — Н. В.) виявляються зануреними у сценічні події» 10 .
Вже набагато пізніше, вдивившись в ескізи Д. Лідера до «Візиту…», що переплетінням
креслень і розпливчастістю начерків майже не залишають можливості
для існування більш-менш чіткої предметності та форми, ледь не на фізіологічному
рівні відчуєш величезне «навантаження» на людські фігурки, ледь помітні
у цьому лабіринті хаосу. З піднятими угору руками «чоловічки» ніби намагаються
злетіти над горами сміття. Але воно, як болото, усе дужче засмоктує їх,
перетворюючи врешті-решт на сірих, безликих споглядальників, душі яких так
і не спромоглися вирватися з міцних коконів бруду. «Сміття, папір, старі гірлянди,
транспаранти з тих же старих газет…, з газет же змайстровані краватки,
носовички, поштові листівки, таця з привітальною промовою мера і сама привітальна
промова, бюлетені для голосування… Розірваний брудний папір — знак
злиденності жителів Гюллена. І водночас символ уніфікації, безособистості.
Здається, обивателі понад усе стурбовані тим, щоб ні в чому не виявити своєї індивідуальності,
це якась колективна знеособленість, стадність реакцій, тотожність
відчуттів і серйозні побоювання вийти за межі загальновживаного, загальноприйнятого,
унормованого» 11 . Вибудоване художником паперове місто, коли
його мешканці в гонитві за примарним багатством віддають на заклання життя
Іля, на якусь мить перетворюється на білосніжного кольору готичний фантом.
Однак Д. Лідер від самого початку передбачав, відтак, попереджав: тільки-но
умови страшної угоди будуть виконані, тільки-но Клер, очоливши траурну процесію,
заб’є останній цвях у труну свого кохання, своїх спогадів, свого минулого
і майбутнього, як усі ці хмарочоси та величні колони миттєво знову перетворяться
на купу сміття. Після смерті Іля місто — «величезні рулони патетично
розкручуваного туалетного паперу — стає ще мертвішим, обертаючись на чорну
порожнечу» 12 .
А ще у цій виставі постійно відчувався вітер. Саме він навіював здивування, зацікавленість,
а згодом — розгубленість та жах на обличчя гюлленців, коли вони
ставали заручниками умов Клер. Саме він здіймав пелюстки білосніжних гірлянд
над фронтоном готелю «Золотий апостол» та шелестів останніми залишками
сумління мешканців міста. Саме він, вітер, диригуючи траурним маршем, підганяв
цю дивну жінку назавжди покинути мертве місто, востаннє здіймаючи купи
сміття і залишаючи натомість лише чорну порожнечу…
Ця чорна порожнеча донині зяє на сцені театру. Вистава
ж бо померла. Траурна процесія об’єднала своєю ходою
її авторів і головних виконавців. Сергій Данченко, Даніїл
Лідер, Станіслав Станкевич, Нонна Копержинська, Степан
Олексенко, Юлія Ткаченко… Всі вони пішли в інший вимір
життя, в інший світ…
Бібліографія:
1. Дышкант В. Память сердца. Старые и новые уроки
Дюрренматта // «…І сто лицарів довкола велетенського столу». —
К., 2007. — С. 191–193.
2. Лідер Д. Театр для себе. — К., 2004.
Н. ВЛАДИМИРОВА
10
Коломієць Р. Сергій Данченко… — С. 61–62.
11
Там само. — С. 62.
12
Там само.
розділ третій УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР 1940–1980-х: ВІД УТВЕРДЖЕННЯ ДО КРИЗИ «СОЦІАЛІСТИЧНОГО РЕАЛІЗМУ»
754