Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

на шлях естетичного оновлення. Водночас в ній проглядало нове, прогресивне,
що утвердилося згодом, у 1970-х роках, коли заньківчани по праву здобули славу
лідерів театрального мистецтва України.
Сценічні прочитання п’єс М. Куліша ніколи не бували прохідними, другорядними.
Так було за життя драматурга, так сталося і з тими небагатьма постановками
1960-х рр., коли заборону на більшість з них скасували. Проте «широких
рекомендацій» вони не «удостоїлися», відтак кожну доводилося «проштовхувати»
«в інстанціях». І щоразу кулішева прем’єра опинялася в центрі уваги критики,
завойовувала палких прихильників і, водночас, відчувала насторожені, косі
погляди тих-таки вже згаданих інстанцій.
Утім, львівській «Маклені Грасі» від самого початку щастило: С. Данченко —
тоді ще черговий режисер театру ім. М. Заньковецької — після настирних клопотань
одержав дозвіл на постановку. Прем’єра мала успіх.
Згодом дослідники Н. Кузякіна, Т. Забазлаєва, О. Кулик у монографічних
роботах намагалися реконструювати цей спектакль. Ми ж звернемо увагу лише
на деякі моменти, пов’язані з давньою роботою львівських митців.
Критика «виявила» у режисерському вирішенні «Маклени Граси» «брехтівський
ключ». Малося на увазі введення у виставу зонгів як елементу «відчуження». Їх виконувала
трійка безробітних молодиків — вуличних співаків (Ф. Стригун, Б. Козак,
Ю. Брилинський). Вони з’являлися у пролозі спектаклю на тлі глухої на весь портал
сцени криваво-червоної фабричної стіни і, звертаючись безпосередньо до залу, наспівували
веселі пісеньки про невеселе життя, коментуючи події, що розгорталися
на сцені. Пісеньки на тексти Романа Кудлика написав Богдан Янівський, який в музичному
оформленні тонко використав також шопенівські етюди, мелодію полонезу.
Зонги були не лише сюжетним доповненням і коментарем, але й жанровим,
стилістичним камертоном, що визначав тональність постановки.
Однак «брехтизація» виявлялася не лише в зонгах. С. Данченко, як зазначав
критик, « прекрасно розуміє відмінність поетики Куліша від поетики Брехта,
але в той же час не відмовляється від тих мотивів, що їх відомий німецький драматург
пізніше розвиває у своїй творчості». Режисер вловив тонкий внутрішній
зв’язок між драматургією обох авторів — ті загальні всесвітньо-історичні імпульси
(війни, революції, соціальних катаклізмів початку XX ст.), які покликали
до життя ці феномени: театр М. Куліша і театр Б. Брехта. І там і там — метафора,
що сягає символу. Обидва драматурги схильні до парадоксів. Обидва тяжіють
до епічного театру. Щоправда, у М. Куліша відчутний сильний ліричний струмінь,
образи емоційніші, сповнені внутрішніх колізій.
У ті роки, коли ставилася «Маклена Граса», звернення до системи Б. Брехта
було сміливим кроком, свого роду викликом. Напередодні прокотилася хвиля
дискусій, в ході яких теоретики-ортодокси доводили неприйнятність принципів
М. Куліш «Маклена Граса».
Львівський академічний український драматичний театр ім. М. Заньковецької, 1967.
Зброжек — Б. Кох, Граса — Б. Романицький, Маклена — Л. Кадирова
епічного театру Б. Брехта для мистецтва соцреалізму. Ще б пак! Тоталітарний
режим остерігався напрямку, на прапорі якого був заклик «зривання всіх і всіляких
масок», войовниче заперечення мілітаризму, терору, духовного рабства.
Брехт кликав до розуму, до ясної самосвідомості, звіреної з фактами і спостереженнями.
Адептам соцреалізму були більше до душі ілюзорність, пасивна споглядальність,
так званого, театру «переживання» — єдиної системи, придатної
для «нашого» мистецтва.
Водночас ідеї Б. Брехта знаходили пристрасних прихильників у середовищі
інтелігентів-шістдесятників, які щиро вірили у силу розуму, здатного перебудувати
світ на засадах соціальної справедливості й гуманізму. Для режисерів молодої
генерації, до якої належав С. Данченко, відверта декларація власної громадянської
позиції і ясність думки стали метою пошуків і критерієм творчого успіху.
Вже саме звернення до спадщини Миколи Куліша — найгеніальнішого з плеяди
митців українського «розстріляного» Відродження» — тим паче, погляд на його
твір крізь призму поетики Б. Брехта, не були даниною моді, натомість свідомим
розділ другий УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР 1910–1930-х: ВІД ІНТЕНЦІЙ МОДЕРНУ ДО УТВЕРДЖЕННЯ «СОЦІАЛІСТИЧНОГО РЕАЛІЗМУ»
406
марина гринишина, аркадій драк М. КУЛІШ «МАКЛЕНА ГРАСА»
407