Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

В афіші значилися «Мандат» М. Ердмана, «Гріх» В. Винниченка, «Композитор
Нейль» за Дж. Кауфманом, «Мазепа» Ю. Словацького, «Коронний злодій» за
Х. Бергстедтом тощо.
Зміна художнього керівника у другому театральному сезоні (1926/1927) —
М. Терещенка на В. Василька — спричинила кадрові перестановки у трупі Одеської
держдрами. «З нових акторських сил запрошено відому українську драматичну
актрису колишню прем’єршу театру «Березіль» Любов Гаккебуш, героя-резонера
А. Хорошуна, інженю К. Осмяловську, коміка-простака Л. Липківського», — писав
журналіст «Театрального тижня» 3 . В цілому трупу вдалося зберегти, щоправда,
з театру пішла Н. Ужвій.
Різноманітний репертуар свідчив про те, що помітно оновлений театр знаходився
у процесі пошуку творчої ідентичності: одночасно репетирувалися українська
модерністська драма «Чорна Пантера і Білий Медвідь» В. Винниченка (режисер
В. Василько) та побутова комедія «Пошились у дурні» М. Кропивницького (режисер
І. Замичковський), російська — «Ревізор» М. Гоголя (режисер М. Тінський)
та зарубіжна –«Міщанин-дворянин» Ж.-Б. Мольєра (режисер М. Тінський) —
класика. Художник Борис Ердман, ознайомившись із репертуаром, відзначав відсутність
у ньому «провінціалізму»: «У Держдрамі певно відчувається органічний
зв’язок із сучасним передовим театром, що виражається у наполегливих пошуках
шляхів у мистецтві» 4 .
Підсумки перших двох сезонів спростували думку скептиків про недоцільність
відкриття українського професійного театру в Одесі. «Держдрама стала одним
із кращих театрів радянської України та переможно втілила ідею постійного драматичного
театру в Одесі. Всі сумніви, що могли стосуватися питання про закріплення
в одеських умовах української драми, раз і назавжди розвіяні. Держдрама
завоювала в нашому театральному житті перше місце», — писав М. Бертенсон 5 .
Український театр в Одесі в період практичної реалізації більшовицької програми
«коренізації» мав заступництво влади та викликав особливий, порівняно
з іншими видовищними закладами, інтерес з боку одеської театральної преси,
яка у радянський час втратила статус «самозакоханої республіки» 6 . Проте курс
на оновлення театру, обраний В. Васильком, сприймався неоднозначно і критикою
і глядачами. Репертуар театру був розрахований більшою мірою на публіку,
досвідчену в театральному сенсі, аніж на «неофітів» глядацької зали. Ця обставина
пояснює також, чому театр у власній практиці не обмежувався виконанням
3
Перспективи Держдрами в Одесі // Театральний тиждень. — 1926. — № 1. — С. 7.
4
Художник Борис Эрдман // Театральний тиждень. — 1926. — № 2. — С. 5.
5
М. Б. [М. Бертенсон]. После сезона // Театральний тиждень. — 1927. — № 12. — С. 4.
6
Вертинский А. Одесская пресса // Мельпомена. — 1919. — № 19. — С. 8.
В. Гюго «Собор Паризької Богоматері». Одеська держдрама, 1926.
Офіцер — К. Осташевський, Есмеральда — К. Осмяловська
держзамовлення з «революційного виховання трудящих» 7 . Рецензент І. Круті
«звинувачував» трупу в «тяжінні до класицизму та естетизму», що, на думку автора
статті, відривало театр «від сучасної драматургії» та перешкоджало збільшенню
відсотка пролетарів у глядній залі 8 .
Однак політично витримані вистави не мали серйозного успіху, глядач,
натомість, віддавав перевагу класиці. Найкасовішою постановкою сезону
1926/1927 рр. став «Собор Паризької Богоматері» (прем’єра відбулася 2 грудня
1926 року). М. Крашенінніков поставився до першоджерела з особливим пієтетом,
намагався відобразити в інсценізації масштабність роману В. Гюго і створив
своєрідний мегадраматургічний колосс. Історик театру Ю. Дмитрієв писав: «Він
(М. Крашенінніков. — А. Б.) завжди піклувався про те, щоб перенести на сцену,
7
Десять років Одеського театру Революції. — С. 7.
8
Крути И. Зимний теа-сезон // Театр. Клуб. Кино. — 1926. — № 3. — С. 4.
розділ другий УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР 1910–1930-х: ВІД ІНТЕНЦІЙ МОДЕРНУ ДО УТВЕРДЖЕННЯ «СОЦІАЛІСТИЧНОГО РЕАЛІЗМУ»
286
анна білик В. ГЮГО «СОБОР ПАРИЗЬКОЇ БОГОМАТЕРІ»
287