Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

прекрасні. Чи було це останнім спалахом світла перед проваленням у небуття,
або віднайденням, нарешті, вічної гармонії, недосяжної у наявній реальності та у
реальній відчуженості — від інших, від себе, від власного життя..
В усякому разі, ідея вистави була досить прозорою, хоча від цього не менш
прониз ливою: людина вільна лише у момент переходу — чи у світ фантазії, чи взагалі
у світ інший. Причому цей момент є надто нетривкий: гра вичерпується, бо
нічим по суті не підживлюється, а за просвітленими персонажами в білому буквально
одразу приходив сам режисер (чи Режисер) Більченко, вбраний у чорне,
з величезною вівчаркою на повідку, мовби конвоїр або наглядач. «І при Місяці
нема мені спокою…» — як висловився б герой Булгакова.
Сценічна дія у виставі була побудована не за законами класичної композиції,
а методом «вільного плавання», зовні безцільного блукання у тогочасному соціокультурному
«єралаші». І головним у ній виявлявся не хід доволі примарного
сюжету, а той потік асоціацій, котрий для кожного глядача — індивідуальний
та неповторний. Спільною ставала лише туга за Життям — минулим чи майбутнім
— яка проривалася через абсурд. Та абсурдність буття стверджувалася
в «Археології» не агресивно, без екзальтованості й епатажу, але — у прозорій,
трохи розслабленій розміреності, принципово несуєтно, зі втомленою мудрістю.
Режисер пізніше згадував: «Коли я ходив і всім пропонував п’єси Шипенка,
мені відповідали — «Не треба». Я говорив: «Як не треба, це ж і є наше життя. Ви
зайдіть у перехід і подивіться, що робиться». А мені відповідали: «Це — не предмет
для мистецтва. Для чого нам дивитися на виродків Ми хочемо дивитися
на красивий одяг, на красивих людей». А з цим що робити Куди все це подіти
Увесь цей «мотлох», який і є нашим життям» 6 . Тож і поставив він цю виставу
не про таких собі «бомжів», з якими нормальна людина ризикує перетнутися лише
біля смітника, а про себе, своїх однолітків, своїх щасливо знайдених глядачів
— надто дорослих у дитинстві та надто дітей для дорослого життя. Дивна суміш
екстремізму та «пофігізму» оберталася тут — при зовнішній нерухомості або ж
браваді — відчайдушними пошуками себе у світі, ворожому та порожньому.
«Археологія», котра ледь не кожного разу загрожувала виявитися останньою
(«Пожежники закривають малу сцену!» — і цілий натовп стрімголов біг
до «Молодіжки») лишилася у пам’яті виставою-прощанням — режисера, акторів,
глядачів — з самими собою, майже незнайомими, із власними ілюзіями, з дитинством,
причому радше навіть просто зі згадками про нього. Своєрідним маніфестом
втраченого покоління «вісімдесятників», маніфестом не-діяння — для
тих часів, коли не діяти було чесніше.
6
Бiльченко В. «Мене цікавить подія з людиною» / Розмову вели М. Нiколаєнко,
Д. Котеленець // Укр. театр. — 1993. — № 4. — С. 15.
Прихильниками «Археології» ставали люди різних поколінь. Завідувач кафедри
театрознавства КДІТМ ім. І. К. Карпенка-Карого, фронтовик, людина попередньої
професійної генерації А. Поляков так відреагував на неї: «В «Археології»
режисеру В. Більченку пощастило знайти адекватну тонкій психологічній акварелі
п’єси природу акторських почуттів, за допомогою простих, часом ніби нічого
не значущих слів розкрити глибокий трагізм існування своїх героїв. Особливо
хотілося б відзначити професіонально зрілі роботи Я. Чорненького (Льоша)
і В. Авдєєнко (Стара)» 7 .
Молодь, як і годиться, була емоційнішою. Так, відомий сьогодні журналіст
та критик, а тоді студентка Г. Шерман писала: «Це вистава про людей, які пропали.
Пропали у багатьох значеннях: загинули, загубилися, зникли. Її напрямок
можна визначити як соціалістичний декаданс. Як у плані естетичному, так і в плані
спрямованості проблематики. Люди — привиди, люди — марева, тавровані
реаліями абсурдного повсякдення. Ірреальний світ — міраж їхнього існування
— обжитий та обставлений згідно болісних законів нашого матеріалістичного
буття. Вони блукають цим світом навмання, розтрощуючись об мури здорового
глузду. Писати про цю виставу дуже складно. Але сприймати… Ні, боронь
боже, не легше. Важко! Важко так само, як важко дивитись власні рентгенівські
знімки. Як формулювати хворобливі передчуття, як аналізувати сни або сповідати
близького друга. Виставу треба дивитись, її треба вивчати, як показання
барометра, що відбиває духовно-психологічний стан самосвідомості та світосприйняття
людини. Тут, сьогодні, зараз» 8 .
Так само і в середині театру — вистава знайшла собі адептів (зокрема, акторів,
котрі пізніше пішли за Більченком у новостворений Експериментальний
театр-студію) серед представників різних поколінь. Тодішній головний режисер
В. Оглоблін, «хрещений батько» приходу В. Більченка до Молодіжного і призначення
останнього очільником театру, котре планувалося, проте не відбулося через
заборону «згори», і через багато років називав «Археологію» «геніальною
виставою», і згадував, як затягнув на неї міністра культури, а тому вона «видалася
надто лівою.
Авангардовою
– Та не була вона авангардовою. Це була прекрасна психологічна вистава» 9 .
Виконавець головної ролі Я. Чорненький — теж через багато років розмірковує
про принципову відмінність роботи над «Археологією» та акторського
7
Поляков А. Уроки одного фестивалю // Укр. театр. — 1990. — № 2. — С. 12.
8
Шерман Г. Про левову долю // Там само. — С. 10–11.
9
Оглоблин В. Надо только ущипнуть // 25 Молодих історій: Ювілейне ревю. — К.,
2005. — С. 65.
розділ четвертий УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР 1990–2000-х: У ПОШУКАХ СУЧАСНОЇ МОДЕЛІ НАЦІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ
816
анна липківська О. ШИПЕНКО «АРХЕОЛОГІЯ»
817