Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

лише однієї якості — відомості. Ніна — нова людина в його житті. Вона просто
не знає його. Отже треба їй пояснити, який він складний, суперечливий, які
у нього комплекси і яким безмірно важким є все у цьому житті і у цьому мистецтві.
Ймовірно, подібний монолог років двадцять тому він виголосив і Аркадиній,
він міг би запропонувати його і Кості, якби той не був таким ворожим до всього,
що його оточує. Соріну і Дорну він говорив, напевно, теж щось схоже, тільки
коротше — вони не настільки вдячні слухачі. А Ніна всотує кожну його фразу.
Здавалося б, монолог Тригоріна, як його виголошує О. Гай, мав би витверезити
Ніну, відштовхнути. Але Ніна — Л. Кадирова настільки збуджена, що не здатна
нічого осмислити і з безумним блиском в очах говорить щось про колісницю і натовп.
Тригорін — О. Гай розчарований: він розраховував зовсім на інше, він хотів
почути слова співчуття, пошани до його страждань. І втомлено, навіть із досадою
кидає: «Ну, на колісниці… Хіба я Агамемнон». Потім він випадково побачить
підстрелену чайку і, вже зовсім забувши про Ніну, швидко, по-ремісничому вміло
придумає сюжет. І, можливо, від цієї розмови в житті Тригоріна залишилося
б тільки це поспіхом придумане оповідання про чайку, якби Ніна не була такою
наполегливою. І тоді, наче капризне дитя, він буде скиглити перед Аркадіною
і канючити: «Мною оволоділи солодкі, дивні мрії… Відпусти…»
Ось і все, що оповів спектакль про Тригоріна. Про Дорна і Медведенка розказано
ще менше. Дорн — О. Гринько від початку і до кінця — втілення байдужого
цинізму, це людина, для котрої весь світ зосереджений у ньому самому. Ніщо
з того, що відбувається, не здатне схвилювати чи вразити його. Він весь у безперервному
самоспогляданні, цей старіючий Нарцис, який ніколи не знав хвилювань
серця, не спроможний не лише кохати, але навіть уявити собі, що у світі
існує кохання. Почуття Поліни Андріївни наче не проникають крізь затверділий
з роками панцир байдужості. Він не чує тихих, прохальних, майже жалібних слів
цієї змученої жінки. Він ставний, завжди підтягнутий, щоб не сталося, у належний
час, хвилина у хвилину, він буде зосереджено і методично робити гімнастичні
вправи. Семен Семенович Медведенко (його грає В. Глухий) такий же порожній
і бездуховний, як і Дорн. З тією лише різницею, що все в житті він розцінює з точки
зору двадцяти трьох карбованців свого утримання.
Його висушила, зігнула, змучила ця думка. Ні про що інше він думати не здатний.
Щодо усього у нього єдина відповідь: «Вам добре сміятися. Грошей у вас
кури не клюють». Він молодий, ще все життя попереду, але коли він увозить у колясці
хворого Соріна, складається враження, що він прожив довгі, позбавлені
радості роки. Він говорить Маші, що кохає її, але каже якось бездумно, жалісно,
адже в глибині своєї душі зростив непохитну впевненість: кохання — це не для
нього. І тому він зовсім не помічає, що Маша грубіянить йому, що Маша тиняється
домом, наче лунатик, палить, п’є і зневажає його — Семена Семеновича.
Нарешті, Треплєв. Розмову про нього ми свідомо починаємо після того, як розказали
майже про всіх, з ким йому доводиться стикатися. Треплєв — Б. Ступка
— це той герой, заради якого й будувався весь спектакль. Треплєв відрізняється
від усіх інших дійових осіб. Але ця відмінність не якісна, а радше кількісна.
Просто бездуховність, спустошеність що складають сутність, скажімо, Заречної
і Тригоріна, виявляються у Треплєві в багато разів більше, майже у критичних
межах. Від того і зіткнення Треплєва — з Аркадіною або із Заречною — призводить
до вибуху. У Треплєві — Б. Ступці — збудженість, розлюченість, роз’яреність.
Плюс до цього гіпертрофоване самолюбство, яке насправді пронизує його мозок
наче цвях і смокче кров, «смокче наче змія». Якщо Аркадіна і Тригорін —
особистості життєздатні саме завдяки своїй внутрішній структурі, що є міцною
і сталою, непроникною для руйнівних зовнішніх впливів, то у Треплєві структура
розхитана, на межі розпаду. Підтримати, укріпити її може лише життєвий досвід.
А його у Треплєва немає. Відчуваючи неминучість катастрофи, він хрипить,
задихається і вимагає захисту від інших, саме вимагає, а не просить.
Він, як і багато інших у цій виставі, смертельно заражений жагою слави, але
при цьому позбавлений тверезого розуму своєї матері або ж настійливої працездатності
Тригоріна. І Треплєв — Б. Ступка бачить лише один шлях: повалення
всього і всіх. Він не спроможний запропонувати щось у обмін або наповнити
змістом ті нові форми, про які так часто говорить. Він кидається з боку у бік
і, наче підстрелений заєць, заплутується у власних слідах. Ми вже згадували,
що в цій виставі Заречна і Трепєв — незіставні особистості. Час пояснити чому.
В житті Ніни немає місця сумнівам, вона не розмірковує, просто пробивається,
як може, чіпляючись на своєму шляху за все, що попадеться, буде це п’єса
Треплєва або ангажемент в Єльці — байдуже. Вона одержима маніакальною ідеєю
і надто нерозумна, аби усвідомити свою бездарність. Ця сама ідея переслідує
і Треплєва. Але він спростовує всі торовані шляхи до неї, а власного не знаходить.
І режисер і виконавець не наполягають на тому, що Треплєв має талант.
Може, так, може, ні.
Треплєв може стати Тригоріним, але ним він бути не бажає. Він хоче кохання,
кричить через те, що його ніхто не любить, стріляється, взнавши, що Ніна дотепер
захоплена іншим. Але чому ж він не кохає сам Чи не тому, що Треплєв,
як і всі інші, не здатний на це почуття Проте, якщо всі інші, не кохаючи нікого,
не вимагають людського тепла, не потребують його і грають один з одним за тими
самими правилами, то Треплєву — Б. Ступці треба, щоб його любили, обожнювали,
берегли. Інакше йому не жити. Інакше коли-небудь, як-от у четвертому акті,
він вистрелить напевно.
У виставі цьому Треплєву немає виправдань, як і всім іншим. Ніякої симпатії
чи хоч би жалю ця людина не викликає.
розділ третій УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР 1940–1980-х: ВІД УТВЕРДЖЕННЯ ДО КРИЗИ «СОЦІАЛІСТИЧНОГО РЕАЛІЗМУ»
680
георгій коваленко, марина гринишина А. ЧЕХОВ «ЧАЙКА»
681